Про важливість прийняття смерті

Почав вести на “Слейті” розділ текстів про психічне/душевне здоров’я. На якийсь день відмітив для себе, що в цьому розділі, який мав би зміцнювати на дусі, перші пости пішли про чорні, важкі досвіди – втрати, травми, депресії. При цьому я, коли їх постив – вважав їх цілком доречними і помічними саме для підтримання і зміцнення духу.

Зранку обмізкував цей парадокс і вирішив, що все правильно. Ми, усі українці і в Україні сущі, перебуваємо у тій чи іншій мірі в ситуації небезпеки, причому небезпеки смертельної. За воєнних, які воюють, я не кажу – у них там це взагалі на іншому рівні відбувається. Але й цивільні – якщо в них є душа і серце – перебувають у підсиленому контакті зі смертю.

Ракети й дрони для тебе чи для твоїх близьких. Смерть, втрата безвісті, чи тяжке поранення знайомих бійців. Чоловіки бояться, що їх мобілізують і вони помруть. Жінки бояться, що їх чоловіків мобілізують і вони помруть. Багато смерті навколо нас, занадто багато для нормальної людини і нормального життя.

Час зайти в оборону і навести порядок всередині країни

Споглядаючи повільне, але неухильне насування Третьої Світової, схиляюся до думки, що для України зараз дійсно краще піти у максимально глуху ешелоновану оборону — на кілька місяців, а може і на рік.
Хуйлу з друзями вдалося розпалити вогонь у десятках місць по світу, зокрема, наблизити гарячі точки до центрів життєвих інтересів наших основних партнерів. І усі великі гравці будуть відволікати увагу та ресурси туди, а не сюди. На нас об’єктивно немає часу і сил.
Хороша новина в цьому є тою, що ця війна призведе до зсуву світового порядку, і наш фронт стане з «української» або «європейської» справи частиною «світової» справи у свідомості західної цивілізації. Тобто ми з частини проблеми станемо частиною вирішення проблеми.
Але це все потребує часу.
Європа потроху приходить до усвідомлення необхідності суб’єктності у світі, і що ця суб’єктність має бути підтверджена силою. Переозброєння і переформатування системи управління ЄС вже почалося, але потрібен ще час. Цей час нам треба протриматися в обороні.

Курси з отримання грантів та управління проєктами

Від своїх знайомих у бізнесі та ГО чую, що є великий попит на спеціалістів з написання грантових заявок. Спеціалістів запропонувати не можу, а ось тут бачу кілька курсів із отримання грантів та ведення проектів. Здається, безкоштовно:

🧑‍💻Онлайн курси для 🌿зростання вашої організації у 2024 році! 👇 Корисне про проєкти:

🎧 Практичний курс «Успішний грантер» https://euprostir.org.ua/resources/217410

🎧 Онлайн курс «Фінансовий менеджмент» http://bit.ly/2HnStZU

🎧 Онлайн-курс «Європейські гранти для культурних та креативних проєктів» https://euprostir.org.ua/resources/156016

Українська соціальна платформа Слейт (Sl8)

Якщо ви більш-менш слідкуєте за українським інтернетом, ви, мабуть, чули про соціальну мережу Слейт-Slate-Sl8.

Нещодавно я зайшов у неї та побачив, що вона жива і працює. Це неабияка витривалість протягом уже трьох років після її заснування (більшість подібних ініціатив помирала-замерзала у перший рік існування).

Основна фішка мережі – спосіб формування вашої стрічки новин. Ви формуєте її самі, без втручання будь-яких алгоритмів. Я вам скажу, після постійного пресингу нових повідомлень у найпопулярніших сучасних мережах, це дає неабияке відчуття свіжості та свободи. Наприклад, якщо вас усі задовбали, ви можете просто відписатися від всіх – і мати просто порожню стрічку. Зважаючи на те, що там зараз навіть реклами немає, то ніхто вам не буде пхати подивитися ні на що. Ідеальне рішення для інтровертів та соціофобів :)

Президент, Парламент, Головнокомандувач, Народ. Як нам побудувати ефективне управління країною під час війни?

Значна частина проблем, які зараз переживає Україна, закладена у структурі розподілу державної влади, закріпленою нашою Конституцією. В умовах війни виявилося, що ця система працює не дуже добре – тобто вона не забезпечує перебування на чолі країни людей, які могли би найкраще виконувати роботу з керівництва країною. Тим більше – керівництва країною під час війни.

Але рішення цієї проблеми є – вони підказані здоровим глуздом та історичним досвідом інших країн.

Війна сильно висвітлила ганджі конституційного дизайну України.

Ось бодай два приклади:

1) Об’єднання усіх здорових ресурсів нації задля перемоги та збереження підтримки національного уряду з боку населення у важкі часи військових випробувань

Під час війни країні потрібна максимальна консолідація усіх патріотичних сил суспільства. Це в мирний час країна може собі дозволити внутрішнє розділення на владу, опозицію, і всілякі треті сили. Під час війни усі мають пахати разом.

Які висновки кожен може зробити для себе особисто після статті про (не)підготовку до війни?

У серпні цього року вийшов гучний нарис «Уошингтон Пост» про те, як українська влада (не)очікувала і (не)готувалася до війни. Тоді усі спалахнули, але зараз, здається, усі вже забули. Але забувати не варто, а варто робити висновки. Бо нам ще жити у цій країні, з цією владою, і з цими же ворогами і загрозами (а може ще і з новими). Не знаю, як вам, а мені хотілося би жити якомога безпечніше і надійніше. Отже, мої висновки.

По-перше, дякую «Уошингтон Пост» за те, що вони знову зробили за нас нашу домашню роботу. Таке розслідування мало бути давно почате і проведене українською парламентською комісією або українською незалежною пресою. Бо це найголовніше питання нашого життя, і воно на часі щоденно для кожного з нас, окрім тих, хто має талант і бажання повністю абстрагуватися від життя України, проживаючи на її території.

По-друге, є звинувачення, а є висновки. Звинувачення — це хто винен і на кого ми розлючені чи ображені. Висновки — це роздум, що було зроблено не так, визнання помилок, і головне — висновок на майбутнє, що треба робити, щоби у майбутньому запобігти таким помилкам чи зменшити імовірність їх настання чи шкоди від них.

Боїшся переходити на українську? Це нормально

Скажу одну непопулярну річ про перехід на українську.

Якщо ви – доросла російськомовна людина, то при переході на українську ви втратите частину себе.

І чим більше емоційно та інтелектуально ви розвинені, чим більше ви працюєте і взаємодієте зі світом через мовлення – усне чи письмове спілкування, чим багатший ваш словниковий запас – тим більшу частину себе ви втратите.

Наше мовлення напряму пов’язано із нашим мисленням та відчуванням. Ми не усвідомлюємо того, що ми не можемо озвучити словом. Так, щось там крутиться у свідомості, в душі або у серці, але доки ми не знайдемо до нього слова – його не існує. Ми не можемо оперувати цим чимось для себе. Ми не можемо поділитися цим з іншою людиною.

Особливо якщо ви не мали досвіду активної двомовності, перехід на українську в дорослому віці наповнить вас новими – або добре забутими — незвичними й незручними емоціями і відчуттями.

Михайло Горинь – забутий герой України

Чудова розвідка-спомин про Михайла Гориня, дисидента, який став дипломатом і помітно доклався до підтримки незалежності України з боку США у 1989-1991 роках.

(Якщо хтось не знає, президент США Буш-старший, виступаючи у Верховній Раді у 1991 році, закликав депутатів – і українців – відмовитися від незалежності, див. «Chicken Kiev speech». «Залізна леді» Маргарет Тетчер тоже була проти української незалежності, якщо що).

Одна цитата з розвідки: «Незважаючи на те, що він [до своєї поїздки у США у 1990 році] ніколи не був за межами Залізної завіси і провів стільки часу в ГУЛАГу, Горинь мав надзвичайне відчуття політичного середовища у Вашингтоні, усвідомлював різні аудиторії та те, що їм потрібно було розуміти про Україну, Рух та течії всередині українського громадянського суспільства. І його аналіз радянського керівництва в Києві та Москві був як проникливим, так і передбачливим».

Разючий контраст із деякими сучасними політичними діячами, чи не так?

30-літній українець Зеленського

Я не сильно слідкую за підготовкою до святкування річниці Незалежності в Києві, але з того, що до мене долітає, складається таке враження.

В очах наших організаторів, Україна – це такий собі 30-літній хіпстер (чи як вони зараз називаються?), працівник креативних індустрій, без особливого роду і племені, вже начебто і не хлопчик, але ще й не зовсім чоловік.

Сам походить з якогось провінційного містечка. Батьки за радянських часів не бідували і до незалежницьких часів тоже, в принципі, нормально пристосувалися. Але радянщину все ж згадують із теплотою, яка передалася і синочку. «С льогкім паром» на Новий рік, «Москва слєзам нє вєріт», трошки напівзабороненої поезії російського Срібного віку і т. п.

Хлопець собі ріс як міг, у школі вчився не дуже добре, та й українська мова, література, історія викладалася за залишковим принципом. Але якось потрапив на якусь вищу освіту середнього пошибу, можливо, за контрактом.

До своїх 23 років дивився російське кіно, різні там «Бригади» та іншу бандитську романтіку, слухав російську попсу, дивився Камеді тощо.

Майдан 2013-го був йому незрозумілий, війна 2014 року стала прикрою незручністю. Від призову троха відкосив, знехотя перестроївся на щось більш українське, як то кажуть, локальне. Тим більше виявилося, що тут в Україні є якісь цікаві люди та історії, хоч і не такі багаті і пафосні, як в Москві, але що поробиш. Знову же безвіз, лоукости, нормальна тема.

Після 2014 основну освіту отримував переважно у Ютьюбі, а також у соцмережах.

Так і дожив до 30. Загалом життям задоволений, і хотів би нормально відсвяткувати, подякувати батькам, зібратися з друзями, покурити кальян. Можна ще запросити якогось відомого тенора з Європи для понтів, і зробити парад з кораблями, як він колись у дитинстві бачив у Севастополі у виконанні Чорноморського флоту.

Ну да, Черноморського флоту РФ, але, зрештою, какая разніца.

Про ціну “глибокої стурбованості”

Потрапила на очі чергова розвідка про Голодомор. Канадсько-українські дослідники зібрали усі відомі та доступні на поточний момент фотографії, де зафільмовано голод, його перебіг та наслідки.

Виявилося, що на весь світ фотографій про Голодомор усього чотири набори (!). Три з них – від іноземців, і тільки один – від українця (знайдений в архівах СБУ…).

Так от, цікавий факт: поодинокі іноземні фотографи та журналісти, які на власні очі бачили (і навіть зафіксували на фото) смерті, знущання, приниження і весь морок того часу, переживши цей лютий шок, очевидно, одразу рванули зі своїми фотографіями до вільної преси (у першу чергу, у США та Великобританії).

У США – жодне з видань вільної преси не взяло матеріал до публікації. У Великобританії – таки було декілька публікацій. Переважно у другорозрядних виданнях, але були.

Мотивація відмови у публікації? Саме в той момент США (та інші країни Заходу) впроваджували багатомільйонні контракти по індустріалізації СРСР. Тобто робили бізнес зі Сталіним. Великий бізнес.

Висновок, як на мене, очевидний. Якщо ми хочемо реальної підтримки (а не стурбованості) Заходу, ми повинні бути економічно не менше, а краще – більше цікавими їм, ніж Росія.

Ось така простенька задачка з національної безпеки і оборони.

Ось тут можна подивитися саму статтю та повний альбом фотографій з описами.

До теми: Як перемагати Росію під час перемир’я.