Надзвичайна людина Дмитро Шерембей простими і ясними словами говорить про віру, свободу вибору і любов. Виступ в київському Інституті філософії ім. Григорія Сковороди 20-21 квітня 2013 р.
Особа Євгена Коновальця не є предметом великої зацікавленості сучасного українського суспільства. Дискусії, які переростають у словесні баталії, ведуться стосовно інших історичних осіб, оминаючи його діяльність, прийняті рішення, чи бажані, але не здійснені вчинки. Почасти це тому, що тема УНР є другорядною для сучасних істориків та публіцистів, почасти тому, що порядок денний багатьох політичних дискусій на історичну тематику ініціює “рускій мір”, а в нього стрижневим питанням є те, на чому можна звести докупи російське національне і радянське — “велікая побєда в велікой войнє”, а Коновалець загинув до початку Другої світової війни, і таким чином, нібито випав з контексту дискусій. Однак дуже багато з подій, які відбувалися після його смерті, несуть на собі печать його впливу. Його стиль роботи — без самореклами, але спрямований на практичний і довготривалий ефект, теж відіграє немалу роль в тому, що Коновалець залишається в тіні інших історичних осіб. Але в колі тих сучасників, які боролись за самостійність України, Євген Коновалець мав великий, нічим не похитнутий авторитет. Вони бачили, що Полковник за життя встиг зробити речі, непосильні для них.
Початок політичної діяльності Євгена Коновальця припадає на переддень Першої світової війни. В липні 1913 року у Львові відбувся Всеукраїнський Студентський Конґрес. Увага учасників була прикута до реферату Донцова “Сучасне положення нації і наше завдання”. Коновалець теж виголошував реферат на Конґресі, “Про університетську справу”. Реферат був дуже практичний, і всі п’ять пропозицій доповідача без зайвих дискусій були проголосовані, як резолюції Конґресу. Він завжди був практичний в політиці, і ніколи не влаштовував дискусій про маргінальні або нездійсненні речі.
Під час війни Євген Коновалець потрапляє в російський полон. В таборах військовополонених швидко стає центром гуртування галичан. З моменту створення Центральної Ради нав’язує з нею контакти і організовує прибуття галичан і буковинців до Києва. У цей час націонал-демагоги просторікували, що Україні не потрібне військо, і розпустили фактично готову до оборони держави двомільйонну армію. Коновалець залишив безплідні дискусії для інших, а сам почав працю зі створення Галицько-Буковинського куреня. Ця невелика бойова одиниця, морально неприступна для більшовицької розкладової пропаганди, з часом переросла в Осадний Корпус Січових Стрільців — один з найбоєздатніших підрозділів армії Петлюри. Його було замало для перемоги, але тут Коновальця нема за що картати: час був втрачений Центральною Радою в 1917-му на балачки, замість практичної організації війська.
Поразку армії УНР її командири сприйняли по різному. Дехто, не бажаючи визнати поразки, ішов у походи на зайняту більшовиками Україну, знову і знову намагаючись підійняти загальнонаціональне повстання. А воно не підіймалось, бійці гинули, створюючи легенду боротьби за Незалежність, приклад непоступливості для майбутніх борців. Тільки от здобути Україну не вдавалось.
Коновалець прийняв поразку у війні. Але не погодився з поразкою в боротьбі за Незалежність. Він бачив, що самостійницькі сили знекровлені, і не мають ресурсів (насамперед людських) для успішної боротьби. Тому задався завданням створити ці ресурси.
Прага, липень 1920. Зліва направо, сидять Іван Андрух (керівник УВО на Великій Україні), Євген Коновалець (Начальний Комендант УВО), решта – члени Начальної Команди УВО, справа сидить Василь Кучабський. Стоять Іван Чмола, Михайло Матчак, Ярослав Чиж. Джерело: “Євген Коновалець і його доба”, Мюнхен, 1974
Люди та ідеологія, ідейно вироблені й фахово підготовані провідники, ось що, на думку Коновальця вирішувало результат національної боротьби. Україна програла, бо не мала цього, виграє тоді, коли ідеологія незалежності опанує українцями, а провідники, крім того, сприйматимуть своє провідництво, як відповідальність перед історією власного народу. Поставлений таким чином діагноз одразу показував: наявних провідників не перевчиш, маси негайно свою ідеологічну пасивність не змінять. Попереду праця щонайменше на покоління. Уявіть собі, ви кажете сучасним політикам, що змінити Україну можна лише через покоління. Чи багато візьметься реалізовувати програму, яка дасть перші плоди лише через 20 років? З тих, хто мислить про суспільні проблеми лише за рік до початку виборів — ніхто. А Коновалець почав з дітей. Його товариш по зброї з Осадного Корпусу і підлеглий зі створеної підпільної Української Військової Організації полковник Іван Чмола (член Начальної Команди УВО) власне й займається цими дітьми, відновивши Пласт. Звичайно ж, УВО діє, і збудована так, щоб ефективно підняти повстання за незалежність. Та от людських ресурсів, щоб це повстання стало результативним, нема. Їх готує Чмола, а УВО, крім окремих бойових акцій і розвідки, займається справою, більш притаманною для політичної організації — пропагандою, видає підпільні брошури і поширює їх.
Нарада УВО в Ворохті, 1921 рік. Зліва праворуч: Ярослав Чиж, Параска Чмола, Василь Кучабський, Таісія Юрієва, Іван Чмола, Євген Коновалець. Джерело: “Євген Коновалець і його доба”, Мюнхен, 1974
Ідеологія. У війні перемагає та сторона, в якої більше солдатів, готових платити ціну власного життя за перемогу. Вони не здезертирують, не здадуться в полон, а йтимуть у бій і вестимуть за собою інших. Борець за самостійність повинен мати віру у свою справу, а щоб ця віра не хиталась, потрібне добре вибудуване віровчення. Коновалець, попри всі недоліки характеру Донцова, побачив у ньому того, хто міг ініціювати дискусії навколо ідеології українського націоналізму. Хоча тогочасне галицьке суспільство погано сприймало Донцова, і з багатьма політиками українського табору він був посварений, Коновалець домагається призначення його на посаду редактора “Літературно-Наукового Вісника” та здобуває кошти на подальше видання журналу. Власне за час редагування ЛНВ розкрився талант Донцова, він став тим, якого ми знаємо тепер, і він виконав головне завдання, викликав у середовищі молоді, яка йшла на зміну тим, хто програв війну, дискусію про визвольну ідеологію. Ця частина роботи Коновальця взагалі чужа для сучасних українських політиків, ідеологія ніколи не дає негайного результату, та й робить людину мало залежною від зовнішніх ідейних диверсій.
Пройшло кілька років, і діти, яких Чмола готував у “Пласті”, увійшли в доросле життя, стали студентами. Під впливом праць Донцова почали утворювати підпільні гуртки, де будували плани боротьби за самостійність. Декого прийняли в УВО, вони виконували окремі бойові акції. Однак запущений Коновальцем процес передбачав зовсім інше місце молодої еліти. Запалена ідеєю, маючи ясні світоглядні дороговкази, молодь повинна була сама достосувати світоглядну базу до політичних реалій тодішнього світу, сама скласти програму, сама себе навчити новим технологіям боротьби, і втілити завдання в реальність. Причому, якщо обставини не дозволять виконати завдання їм — то треба було зробити так, щоб воно реалізувалось наступним поколінням. Але найперше треба було, щоб розмаїття підпільних молодіжних гуртків боролося синхронно, за досягнення головної мети, а не збивалося на манівці внутрішньої боротьби, чия правда правдивіша. Коновалець ініціює створення нової структури — Організації Українських Націоналістів, в яку УВО входить складовою частиною. Мережу Організації в Краї будує молодь, це пряме доручення Коновальця. Призначений Краєвим провідником Степан Охримович пропонує саботажну акцію, не лише як спосіб боротьби в нових умовах, але й як засіб виявлення кадрів, придатних для Організації. Коновалець погоджує акцію, незважаючи на спротив старих членів УВО.
Під явним впливом Донцова Ярослав Стецько укладає орденські принципи побудови організації. Ленкавський пише десять заповідей нового покоління, Мирон — 44 правила, Мащак — молитву націоналіста… Звільнення України стає життєвою місією для молодих романтиків — про це вони складають присягу перед Богом і Україною. Процес пішов. За кілька років Коновалець дипломатично проводить непомітні кадрові зміни, на місце ветеранів УВО приходять студенти, а сама УВО остаточно стає однією з референтур ОУН. Але й там уже керували молоді.
Останньою важливою корекцією процесу з боку Коновальця був Бандера. Свою концепцію суспільної архітектури ОУН Степан Бандера презентував у 1933 році, і був призначений Краєвим провідником. Від того часу можна говорити лише про вдосконалення структури ОУН, як відповідь на нові вимоги доби. Але це вже теж робили молоді.
За всіма діями Коновальця бачимо розуміння незаперечного факту: у новій добі визвольною справою, для її успішного результату, повинні займатися нові люди. Вже в 1932 році він бачив, що запущений ним процес вже йде своєю дорогою: “Ми заініціювали організований націоналістичний рух, ми допомогли йому оформитися, ми даємо йому ще й тепер іньєкції, але ми його не ведемо… На західніх землях той рух виявляє більше радикальні тенденції, ніж це декому з нас бажане. Не виключено, що ми вже в недалекому часі опинимося супроти того руху в ролі батьків без відповідного впливу на його дальший розвій. З того ми мусимо, як ті, що себе вважаємо Проводом, — точно здавати собі справу, коли певного дня не маємо опинитися в досить неприємному становищі. Молодий націоналістичний рух на зах. землях нас ще толерує, — я певний, одначе, що з його скріпленням і внутрішнім оформленням, він, коли ми не намагатимемось знайти спільну мову, витворить свій власний провід.” (з листа до Дмитра Андрієвського 15.04.1932р.)
Він загинув, і не зміг побачити, яку легенду історії витворила ініційована ним ОУН. Він не був безпосередньо причетний ані до Карпатської України, ані до Акта 30 червня, ані до УГВР, ані до Норильського повстання, врешті, й до 24 серпня. Але розпад Союзу РСР відбувся за планом, накресленим його вихованцями ще в 1940-му році. Коновалець дав їм головне: місію життя, варту того, щоб жити і боротись. Навчив самостійно давати відповідь викликам історії. Запліднив вірою у неминучість перемоги визвольного руху. Ця віра Коновальця і його послідовників зламала хід історії, незважаючи на кров і репресії, і привела Україну до Незалежності. Можна певно сказати, що цей результат був для Коновальця важливіший, ніж визнання нашими сучасниками його ролі в історії України.
Я глибоко переконаний, що 9 травня в Україні має бути днем пам’яті, а не днем перемоги.
Серед трьох сотень дописів на цьому блозі найпопулярнішим усі три роки залишається моя невелика підбірка джерел про пошук загиблих і пропалих безвісті солдатів Другої світової війни. Не думаю, що ми можемо щось святкувати, доки не похований останній солдат тої війни і не з’ясована доля кожного, поіменно. А яка вона була насправді - не для генералів і маршалів, а для нормальних, простих людей – я тут вже трохи писав, і всім рекомендую:
Цікава спроба, хоча від мазанки, на мою скромну думку, лишилося небагато. Але вектор тішить. Уже давно думаю про і сподіваюся осучаснення і оживлення традиційної україснької культури. Вживання етнічних елементів в одязі вже є трендом, один оригінал в Києві навіть повсякденно носить вбрання козака 17 століття, боксери носять оселедця і танцюють при нагоді гопака. Залишився важливий елемент – кухня, яка чомусь дружно вважається “важкою та нездоровою”.
Майже мазанка. Як сьогодні може виглядати садиба в традиційному українському стилі
Українським дизайнерам вдалося поєднати сучасний дизайн і старі національні традиції фото Архидея
Дніпропетровські дизайнери Олег і Лілія Україна побудували садибу в традиційному українському стилі для замовника зі старовинним козацьким прізвищем, розповідає Архидея.
Ідея створити садибу в традиційному українському стилі виявилася не тільки співзвучна імені архітекторів (Олег і Ліля Україна), але і повністю збіглася з очікуваннями замовника, чиє старовинне козацьке прізвище – Підіпригора, – власне, і послужило відправною точкою проекту відтворити забуті принципи традиційного українського житла, відзначає видання.
Застосування архаїчних оздоблювальних матеріалів, адаптація ідей народної архітектури до вимог комфортного життя в ХХI столітті, по-науковому глибоке переосмислення цілих пластів національної культурної спадщини – робота, виконана авторами проекту, проявляє суперсучасну ідентифікацію українського архетипу житла.
Перший поверх будинку займає простора і світла вітальня – з піччю і каміном, зонами кухні та їдальні; в лівій частині поверху згруповані гардеробна кімната, комора, санвузол і технічні приміщення.
На другому поверсі розташовані приватні кімнати: дві дитячі, ванна, кабінет-студія і блок приміщень великої спальні.
Алюзії на традиційну мазанку проведені тонко, майже невловимо.
Ясна структура внутрішнього простору читається при вході: перший поверх – велика світла вітальня, на другому розташовані інші, більш “закриті” кімнати.
В рівній мірі вражають як інтер’єр, так і екстер’єр. Будинок покритий високим дахом з очерету. Стіни (як зовні, так і всередині) оброблені авторською штукатуркою, що відтворює ефект мазанки, і пофарбовані в білий колір.
Огорожа ділянки – тин із заростями дикого винограду, і тільки від дороги садиба огороджена парканом з тонких жердин. Біля головних воріт, відповідно до давніх українських звичаїв, установлено високу дерев’яну жердину з колесом нагорі – запрошення для лелек звити гніздо. Зі східного боку до будинку прилягають льох-”курган” зі скіфською бабою на вершині і майданчик для мангала.
Із західного боку – відкритий басейн з дерев’яною терасою і альтанкою.
Коментуючи свою дивовижну роботу, архітектори висловлюють сподівання, що їхній досвід стане імпульсом для подальшого формування сучасного національного архітектурного середовища та відродження споконвічно українського ландшафту.
Джерело Архидея, автори проекту – Олег і Ліля Україна, текст – Наташа Егорова, фото – Павло Колотенко, cтиліст зйомки – Христина Франчук
Залишаючи коментар, будь ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цієї новини. Виявляйте також повагу та толерантність до своїх співрозмовників навіть у тому випадку, якщо Ви не поділяєте їхню думку. Ваша поведінка за умов свободи висловлювань та анонімності, наданих інтернетом, змінює не тільки віртуальний, але й реальний світ.
Залишилось 10000 символів
Коментар:
Вы должны быть зарегистрированы, чтобы оставить комментарий.
Десять ликів Христа: підбірка фільмів до Великодня
22.04.2011 Анна Купінська
Фото з totalfilm.com
Вже близько двох тисяч років митці звертаються до образу Ісуса Христа – чоловіка, який відкрив своїй пастві заповідь “возлюби ближнього свого, як самого себе”, і був змушений померти на хресті, аби спокутувати гріхи усього людства. Впродовж століть мистецтво служило церкві, ілюструючи сцени з Євангелія та прославляючи його.
Кінокартини, зняті за євангельськими сюжетами, досить істотно відрізняються від екранізацій звичайних книжок, або ж біографій видатних особистостей. Вони не лише зачіпають універсальні світоглядні питання, але ще й свідчать про самого кінорежисера, який знайшов у образі та словах Ісуса щось суголосне власним поглядам.
Прикметно, що найбільш резонансні картини з християнської тематики знімали кінематографісти, виховані у католицькій традиції. Католицизм вимагає від вірянина не тільки духовної участі в релігійних практиках, але злиття зі вченням на тілесному, буденному рівні.
Пишнота католицьких ритуалів поєднується із кривавими сценами Страстей Христових, а численні заборони стають причинною виникнення найдивніших перверсій. Це поєднання сліпої віри із тілесністю, піднесеного пафосу праведників із відвертою ницістю грішників і відрізняє майже всі фільми, які ми пропонуємо вам переглянути до Великодня.
Зрештою, історія Ісуса, який приніс новий Закон, але був зраджений і несправедливо розіп’ятий, завжди хвилюватиме людей – як віруючих, так і атеїстів. А його чудесне воскресіння, яке ми і святкуватимемо незабаром, засвідчує, що справжня віра здатна подолати навіть смерть.
1.”Ісус із Назарету” (1977)
Італійський кінорежисер Франко Дзеффіреллі відомий ще й постановками знаменитих опер. Його завше приваблювали величні сюжети світової класики, зокрема, він ставив Шекспіра, і найвідоміша з цих постановок – “Ромео та Джульєтта” – принесла йому всесвітню славу. Народжений у столиці мистецтв Флоренції, Дзеффіреллі завше відчував свою спорідненість із майстрами Ренессансу, а його стиль відзначали яскравість та пишнота.
Стрічка “Ісус із Назарету” справляє незабутнє враження майже оперною грандіозністю постановки, кількістю задіяних зірок та напруженістю емоцій. У цій чотирисерійній картині зібралися найзнаменитіші актори сімдесятих років: Роберт Павел, Пітер Устінов, Олівія Хассей, Енн Бенкрофт, Джеймс Мейсон, Лоуренс Олів’є, Род Стайґер, Клаудіа Кардінале та інші.
Дзеффіреллі майже дослівно переказує Євангеліє, і не виходить за межі традиційного для католицизму образу Ісуса. Втім, він дозволяє собі дещо вільніше трактувати мотиви апостолів, примушуючи їх постійно вагатися у правильності вибраного ними шляху.
У стрічці Дзеффіреллі вчення Ісуса протистоїть не тільки застарілому Закону лицемірних храмових священиків, але й радикалізму зелотів-революціонерів, які намагаються здобути незалежність Ізраїлю шляхом кривавого повстання. За версією режисера, до зелотів належав і зрадник Юда Іскаріот, і сумнозвісний Варрава, якого зрештою відпустить Пілат, ніби роблячи символічний вибір на користь насилля.
Діву Марію у фільмі зіграла акторка Олівія Хассей. Їй вдалося передати наївність і чистоту юної Марії, а також мудрість Марії зрілої. Хассей настільки вжилася у роль, що впала у справжній транс під час зйомок сцени Благовіщення, а коли знімали епізод розп’яття, ридала перед камерою у справжньому, а не в удаваному розпачі. Зрештою, ця сцена стала однією з найбільш сильних у картині.
2.”Ісус із Монреаля” (1989)
Канадський режисер Денні Аркан ще наприкінці 1970-х зажив у рідному Квебеку слави “незручного” режисера, готового із відвертістю демонструвати і нелегкий побут працівників текстильної фабрики, і занепадницьке існування місцевих інтелектуалів, а також викривати соціальні проблеми своєї провінції.
У картині “Ісус із Монреаля” йдеться про молодого актора Даніеля Коломба, який на замовлення католицького священика повинен поставити містерію про життя Ісуса. Працюючи над п’єсою, Даніель стикається із різними поглядами на особистість Христа – від наукових, до апокрифічних – і будує свій спектакль як діалог між різними традиціями та культурами.
Він збирає театральну трупу з кількох маловідомих акторів, які стають послідовниками його творчого методу. Містерія має шалений успіх, проте замовник не вдоволений результатом, адже дійство суперечить догматам католицької церкви. Він повідомляє про “неканонічну” виставу своєму начальству, яке вимагає скасувати спектаклі. Та Даніель наказує своїм послідовникам зіграти містерію без згоди церковників.
Денні Аркан, вочевидь, використав свій досвід перебування у єзуїтській школі та навчання на історичному факультеті Монреальського університету. Картина змальовує життя сучасного Христа, із усіма необхідними для цього атрибутами – новим революційним вченням, послідовниками, своєрідним вигнанням торгівців із храму, зрадою, найсправжнісіньким розп’яттям та символічним воскресінням.
3. “Пілат та інші” (1972)
Польський режисер Анджей Вайда зняв цей фільм для німецького телебачення. Прем’єра стрічки відбулася якраз напередодні Пасхи, тож вона отримала другу назву – “Картина до Страсної П’ятниці”. Втім, у рідній Польщі картину довго не хотіла пропускати цензура.
У цій стрічці Вайда переносить на екран глави із булгаковського “Майстра та Маргарити”, присвячені Ієшуа Ґа-Ноцрі, зосереджуючись на його розмові із Понтієм Пілатом. Він намагався передати самотність цих двох людей, яких доля несподівано звела разом. Ієшуа залишався сам і за життя, і у момент смерті. А Пілат був змушений стратити людину, з якою він вперше захотів розділити своє життя. В основному дотримуючись сюжетної канви роману, Вайда зняв свій фільм у цілком сучасних декораціях, наповнивши їх недвозначними алегоріями.
У вступі до картини Вайда грає роль журналіста і бере “інтерв’ю” в барана, який заманює овець на бійню. Осучаснені і деякі сцени з Євангелія. Скажімо Юда – красень-брюнет у білому костюмі – телефонує священикам, аби виказати Ієшуа, і отримує свої тридцять срібняків прямо з телефонної слухавки, суд над Ґа-Ноцрі, так само як і розп’яття, відбувається під пильним оком туристів. А сама Ґолґофа знаходиться біля автомобільної траси.
Вайда знімав свій фільм у Німеччині, і для палацу Пілата він обрав замок у Нюрнберзі, зі стін якого Гітлер колись проголошував свою промову на з’їзді НСДАП. Режисер згадував, як його вразило усвідомлення того, що тисячолітній Рейх, який мав стояти вічно, вже давно загинув, а вони, поляки, приречені на загибель за нацистського панування, знімають кіно на його руїнах.
4. “Страсті Христові”(2004)
Стрічка американця Мела Ґібсона викликала справжній скандал 2004 року. Фільм присвячений останнім дванадцятьом годинам, які передували розп’яттю Ісуса Христа, і сповнений найвідвертіших сцен катувань. Ґібсон намагався створити не просту ілюстрацію новозаповітніх подій, але детальну реконструкцію того, “як було насправді”, тож зняв свою картину арамейською, латинською та гебрейською мовами, якими розмовляли сучасники Христа.
Проте єрусалимський простолюд, який засудив Ісуса, зображений настільки відразливим, що Мела Ґібсона неодноразово звинувачували у антисемітизмі. Втім, Папа римський Іоанн Павло Другий благословив картину, і завважив, що вона допоможе розповсюдженню християнства у світі. Проте деякі католики були переконані, що стрічка спотворює церковне вчення, адже базується не на Євангелії, а на екстатичних текстах релігійних містиків.
Та для Ґібсона це була дуже симптоматична картина. Він походить з родини католика-консерватора, який у свій час не сприйняв пом’якшення церковних устоїв та виступав проти зняття з євреїв відповідальності за смерть Ісуса. Зрештою, Ґібсон завше знімав фільми про героїв, які досягли величі саме через страждання, а муки Христа у його картині є найвищою жертвою, принесеною заради віри.
5. “Остання спокуса Христа” (1988)
Під час сорокаденного перебування в пустелі Ісуса кілька разів спокушував Диявол, проте він вистояв і повернувся до своїх учнів. Переможений Сатана обіцяв повернутися і спокусити Христа ще раз. І він вибрав вдалий момент для своєї помсти – під час розп’яття на хресті. Ісус зміг відректися від грошей та влади, але не мав сили відмовитися від дому та родини.
Стрічка “Остання спокуса Христа” Мартіна Скорсезе – це екранізація однойменного роману Нікоса Казандзакіса, який був виданий 1955 року і викликав чимало суперечок одразу після публікації. Цікаво, що у створенні картини брали участь представники різних конфесій: Казандзакіс є православним греком, Скорсезе – католиком, а сценарист Пол Шредер – кальвіністом.
Ісус, у виконанні Віллема Дефо, постає простим теслею, який виготовляє хрести для розп’ять, страждає від раптових нападів болю та чує голоси з неба. Він вважає, що Бог переслідує його, і йде у пустелю, аби розібратися у собі. І він зовсім не відчуває себе Месією, більше того, Ісус – великий боягуз, який одночасно і ненавидить людей, і шкодує їх.
Його вчення розривається між проповіддю любові та закликами взятися за сокиру, та Ісус і сам достеменно не знає, що є вірним, а що хибним. Він вважає, що Господь хоче від нього жертви, тож посилає свого друга Юду зрадити його. Проте у якийсь момент Ісус починає сумніватися, чи саме цього хоче від нього Бог.
6. “Євангеліє від Матвія” (1964)
П’єр Паоло Пазоліні виріс у релігійній сім’ї, проте зазнав слави як радикальний марксист та атеїст. Втім, він намагався поєднати народну віру із марксизмом, оскільки вбачав у релігійності простолюду альтернативу пишноті та лицемірству католицьких ієрархів. Пазоліні неодноразово звертався до релігійних сюжетів, вперше переосмисливши Страсті Христові у кіноновелі “Овечий сир” (1962). Взагалі, Христос був для нього особливим персонажем, ближчим до його улюблених люмпенів, аніж до буржуазії.
Режисер створював фільми про найбідніші прошарки італійського суспільства, і часто задіював непрофесійних акторів. Пазоліні поміщає свого Ісуса у середовище італійських селян, зодягнених у старовинний одяг і перетворює його на народного вождя, здатного повести за собою маси.
Його Ісус – прекрасний юнак, оточений бідними та нужденними. Та у фільмі немає пафосу і величі – Месія живе та помирає скромно, як людина, а не як Бог. І навіть явлення воскреслого Христа Марті та Марії, більше нагадує випадкову зустріч на сільській дорозі, аніж найбільше чудо, яке траплялося на Землі.
7. “Чумацький шлях” (1969)
Луїс Бунюєль ще задовго до завершення кар’єри став одним із найбільших новаторів у кіно. Вже у своїй першій повнометражній картині “Золотий вік” (1930), знятій у межах течії сюрреалістів, Бунюель заклав підвалини власного творчого стилю, знаменитого абсурдністю, відвертим і невмотивованим насиллям, та відвертим знущанням над духовенством і буржуазією.
Бунюель заявляв, що Біблія значно програє книжкам маркіза де Сада у правдивості зображення законів людського суспільства, і був затятим атеїстом. Та, маючи католицьке виховання, режисер звертався до біблійних сюжетів, постійно переосмислюючи їх. У своїх фільмах Бунюель полюбляв зводити католицькі догмати до абсурду, за що його неодноразово звинувачували у богохульстві.
У стрічці “Чумацький шлях” режисер не лише продовжив своє глузування над догматиками, але ще й зібрав прекрасну колекцію різних єресей, які колись конкурували з католицизмом. Картина розповідає про двох сучасних паломників, які вирушили старовинним “шляхом Якова” до міста Сантьяго де Компостелла, де зберігалися мощі святого Якова. Дорогою вони зустрічають найхимерніших персонажів – від монашок, які розпинають одну з сестер на хресті, до єретиків, що ті влаштовують священні оргії у лісі.
Як і багато стрічок Бунюеля, “Чумацький шлях” знятий як набір розрізнених епізодів, заледве поєднаних між собою. Паломники ж мандрують якимось міфологічним часопростором, стикаючись із релігійними діячами різних століть. Знімаючи стрічку, режисер спирався на історичні документи і зображав справжніх історичних персонажів. Згодом же він дізнався, що засновник течії сюрреалізму Анре Бретон визнав, що між сюрреалістами та єретиками є певні “точки дотику”.
У своїх мемуарах Бунюель писав, що мав на меті не тільки зібрати докупи найзнаменитіші єресі, але й продемонструвати наскільки самовпевненими бувають люди, якщо справа стосується “правильної” віри.
Єдиний, хто сумнівається в своїй місії – це Ісус, який постає в картині звичайним сором’язливим молодим чоловіком. Він навіть намагається поголити бороду, але його вчасно зупиняють мудрі слова Діви Марії.
8. “Ісус Христос-суперзірка” (1973)
1970 року в Пітсбурґу відбулася прем’єра рок-опери “Ісус Христос-суперзірка” Ендрю Ллойда Веббера, і за три роки американський режисер Норман Джуісон переніс її на кіноекран. Поява цієї опери, а згодом і фільму стала справжньою подією в музичному світі, адже чи не вперше рок музика постала тлом для священних переказів, а Ісус Христос перетворився на діяча поп-культури.
Втім, Вебер та його співавтор Тім Райс були жорстко критиковані багатьма релігійними колами, які не могли змиритися із тим, що Ісус нагадує радше керівника комуни гіппі, ніж на Сина Божого. Крім того, перша постановка спектаклю була витримана у навмисне вульгарному тоні, а стосунки деяких героїв були відверто гомосексуальними.
Джуісон зняв свій фільм у формі спектаклю, що його ставить трупа мандрівних акторів у ізраїльській пустелі Під час увертюри артисти розбирають реквізит, і камера фіксує перемовляння, дружні поплескування по плечі та усмішки тих, хто впродовж фільму буде найзапеклішими ворогами.
Стрічка заворожує своєю щирістю та простотою: декорації схематичні, хореографія невибаглива, навіть костюми більшості персонажів цілком сучасні, так само, як і колізії. Першосвященики говорять про Ісуса, як про популярну рок-зірку, а тридцять срібняків називають “благодійним внеском”. Сам Христос, немов естрадна знаменитість, спочатку насолоджується любов’ю натовпу, а потім стає його жертвою.
Найбільш рефлексивний герой у фільмі – це Юда, який був другом Христа із самого початку, і в якийсь момент перестав погоджуватися із його сибаритським життям. Він зраджує Ісуса, щоби зупинити розпад його вчення та запобігти антиримському повстанню та кровопролиттю. І лише коли бачить, що священики збираються стратити Ісуса, гірко розкаюється. Сам Христос, схоже готовий змиритися зі своєю долею, хоча не до кінця розуміє сенс власної місії.
Зрештою, “Ісус Христос-суперзірка” став революційним проривом у музиці, бо довів, що мас-культура може бути виразником серйозних тем, а рок-музика передає релігійний трепет від зіткненням із метафізичним.
9. “Джоан Луй” (1985)
У стрічці “Джоан Луй” Адріано Челентано виступив як режисер, сценарист та актор. Цей фільм став ідеологічним маніфестом артиста, а основні їхні постулати намагається донести до публіки сам Ісус Христос (в його ролі знявся Челентано).
Челентано має славу борця за чисте довкілля та права тварин. Він виступає проти основних гріхів сучасного світу: цинізму, прагнення наживи, гонитви за славою і захоплення яскравими образами масової культури. Боротися із цим артисту допомагає музика.
Ісус у цьому фільмі постає рок-музикантом, який прийшов на землю напередодні Апокаліпсису. Спочатку його приймають за божевільного, але згодом він стає суперзіркою, що має повноваження переривати телепрограми із власними виступами, коли йому заманеться. Він критикує ЗМІ, корпорації, політичні партії та самих людей, які дозволили перетворити себе на худобу.
Новітній Христос – Джоан Луй – проповідує любов та заповідь “не вбивай”, але закінчується його проповідь жахливим кінцем світу. Цікаво, що дияволом-спокусником у цій картині виступає азійський мафіозі, а роль гонительки Джоана дісталася журналістці лівацької газети. Взагалі, стрічка сповнена найбанальнішої демагогії, вкладеної в уста головного героя. Проте фільм зворушує серйозністю, з якою Челентано-Луй проголошує свій вирок людству.
10. “Життя Браяна” (1979)
Одна із найвідоміших картин британської комічної групи “Монті Пайтон”, знята режисером Террі Джонсом. Головному герою картини Браяну Коену поталанило народитися у сусідніх яслах із Ісусом, тож його помилково прийняли за месію. Син римлянина та єврейки, Браян вступає у революційну партію із визволення Палестини від окупаційної римської влади. Потім його випадково приймають за пророка і згодом розпинають на хресті за спробу вдертися до палацу Пілата.
Блискучі та іронічні діалоги “Життя Браяна” перетворюють класичний євангельський сюжет на сатиричний показ сучасного суспільства, і тут висміюються революціонери, релігійні фанатики, ласий до кривавих видовищ натовп, а також недолуга влада.
Стрічка швидко розлітається на цитати, найзнаменитіша з яких, мабуть: “Так що дали нам римляни крім доріг, водопроводу, медицини, вина та акведуків?” І хоча Ісус Христос у фільмі практично не з’являється, чимало релігійних конфесій визнали її богохульством і вимагали заборонити до показу. Зрештою, “Життя Браяна” часто (і не дарма) називають “найкращою комедією усіх часів”.
Міжнародна конференція “ТЕД” присвячена ідеям, які варті поширення. Вона славиться стислими і влучними 20-хвилинними виступами промовців, які є експертами у своїй сфері і не мають права під час виступу рекламувати себе чи свої продукти.
Розмови про любов і щастя: виступи на TED, які варто подивитись
19.04.2013
Знаменита міжнародна конференція TED присвячена ідеям, які варті поширення. Ця неприбуткова конференція славиться виступами своїх спікерів, які є експертами у своїй сфері і не мають права під час виступу рекламувати себе чи свої продукти.
У перші роки після появи TED (1984 рік), фокусом виступів спікерів були технології, дизайн, реклама, але з часом тематика конференцій почала включати найрізноманітніші питання – від виховання дітей до сексуального життя.
“Українська правда. Життя” зробила невелику підбірку виступів, тематика яких пов’язана зі щастям і радить неодмінно їх прослухати.
Якщо зараз немає часу – ці розповіді варто включити у закладки і таки побалувати свій мозок корисними і цікавими думками та фактами, які можна на дозвіллі добре обміркувати і обговорити з друзями.
Наведені виступи на сайті TED англомовні, але ми подаємо ті, які мають українські чи російські субтитри.
1. Виступ антрополога Гелен Фішер про кохання. Дослідниця вивчає питання біохімії кохання, пояснює його еволюцію і суспільну важливість.
2. Емоціний і цікавий виступ Брін Браун особливо вартий перегляду. Брін вивчає людські стосунки – нашу здатність співпереживати, приймати, любити.
Цій тему вона присвятила кілька років, під час яких опитувала тисячі людей про їхні почуття, а тоді систематизувала отриману інформацію. Під час TED Брін розповіла про силу вразливості, чому і коли ми вразливі, а коли наполегливі.
3. Дослідник позитивної психології, професор Міхай Чіксентміхайі знаменитий своїми дослідженнями щастя, креативності. Він є автором ідеї “потокового стану”, коли людина повністю включена у процес того, що вона робить.
4. Нобелівський лауреат і основоположник біхевіористської економіки Даніель Канеман на TED розповів про наше сприйняття щастя. Про “я, яке відчуває” і “я, яке пам’ятає”.
5. Виступ Майкла Нортона, у якому він розповідає про зв’язок між щастям і грошима. Виявляється, важливо, на що саме витрачаються гроші. Дослідник наводить приклади тих, хто вигравав лотереї – коли люди отримували гроші, вони ставали антисоціальними.
6. Виступ Рона Гутмана про силу посмішки. Він аналізує декілька досліджень, що стосуються посмішок, і відкриває їх дивовижні результати. Чи знаєте ви, що ваша посмішка може передбачити, як довго ви житимете – і що проста посмішка має значний вплив на ваше загальне самопочуття?
“Приготуйтеся розслабити кілька м’язів обличчя, поки дізнаватиметесь більше про цю еволюційно заразну поведінку”, радить TED.
7. Роздуми про те, що таке щастя і як його досягнути біохіміка Матьйо Рікара, який став буддистським монахом.
8. Виступ про хороше сексуальне життя пари. Психотерапевт Естер Перель об’їздила світ, розпитуючи людей повсюди про їхнє сексуальне життя. Відтак дослідниця дійшла висновку, що в основі хорошого сексу є дві протилежні потреби: необхідність відчуття безпеки і потреба чогось несподіваного. Як знайти баланс у цьому Перель розповідала слухачам свого виступу.
9. Шон Ейкор про щасливий секрет продуктивної праці
“Ми переконані, що повинні працювати, щоб стати щасливими. А якщо спробувати навпаки? У цій енергійній і веселій промові на TEDxBloomington, психолог Шон Ейкор стверджує, що саме так і є – щастя надихає на плідну працю”, – йдеться у коментарі на TED.
10. Виступ психолога і соціолога Шеррі Теркл про онлайн-взаємини між людьми.
11. Виступ автора Stumbling on Happiness Дена Гілберта, де він пояснює, чому ми почуваємо себе щасливими тоді, коли все йде не так, як ми планували. Буває й таке, що відчуття нещастя не покидає тоді, коли очевидних причин для цього нема.
12. Про сприйняття нас іншими людьми. У даному виступі соціального психолога Емі Кадді – про мову жестів.
“Мова тіла впливає на те, як нас сприймають інші. А ще вона може змінювати наше сприйняття самих себе. Соціальний психолог Емі Кадді демонструє, як “сильні пози” – коли ви всім своїм виглядом випромінюєте впевненість, навіть якщо насправді так не почуваєтесь – можуть змінювати рівень тестостерону та кортизолу у вашому мозку, а також збільшувати ваші шанси на успіх”, – йдеться в анотації TED.
13. Психолог Баррі Шварц критикує головний принцип західного суспільства: свободу вибору. З його точки зору, можливість вибору не звільняє, а радше паралізує нас, робить нас не счастливішими, а навпаки — більш невдоволеними.
Цілком зрозуміло, що цей список може вам видатись неповним – на TED дуже багато цікавих спікерів, і якийсь з виступів, не поданий вище, може бути Вам цікавішим. Якщо так – поділяться своїми враженням і посиланнями у коментарях!)
Минуло два роки. Ми вже маємо “Ініціативу Першого грудня” і нового Луценка.
Надія є.
Український Мартін Лютер Кінг?
27.01.2011 _ Олександр Мотиль
Зараз, коли американці завершили святкування дня Мартіна Лютера Кінга (третій понеділок січня), варто запитати, чи могла б Україна отримати такого ж натхненного і надихаючого лідера?
Бо вона на це очевидно заслуговує. Теперішній врожай демократичних лідерів є в найкращому випадку посереднім, в найгіршому – жалюгідним. Вони можуть робити заяви та махати кулаками, але вони навряд зможуть спонукати людей до солідарності та самопожертви.
Помаранчева революція показала, що українці можуть бути мобілізовані в національний рух, який відстоює гуманістичні цілі, солідарність та ненасильство. Юлія Тимошенко та Віктор Ющенко мали шанс стати історичними фігурами світового масштабу, але вони згаяли його, керуючись низькими політичними мотивами, замість високих моральних принципів.
Поразка помаранчевих лідерів має багато причин, але очевидно, що найбільш важливою була їхня неспроможність розглядати політику з етичної точки зору. Що відрізняє Мартіна Лютера Кінга, Махатму Ганді, Далай Ламу, Десмонда Туту, Вацлава Гавела та Нельсона Манделу від шаблонних політиків, так це їхня етика – їх сильне почуття правильного та неправильного, та їх готовність поставити благо спільноти над власними вигодами.
Україна заслуговує на Мартіна Лютера Кінга, хоча б тому, що українці дуже нагадують афроамериканців. Обидва народи тримали в принизливому рабстві до 1860-х років, обидва страждали від жорстокої дискримінації та систематичного насильства протягом 150 років, обидва пережили дуже схожі за наслідками національні травми – від зруйнованих будинків та зруйнованих культур, неспроможних чоловіків та переобтяжених жінок, до крайньої гордості і крайнього приниження.
У 1960-ті в гарячі дні руху за громадянські права деякі чорні американці шукали рішення в насильстві. Система виглядала незламно расистською і здається сама напрошувалась на руйнування. Деякі українці хотіли б піддатись такій спокусі. Режим Януковича ніби приречений перетворити Україну на слов’янську версію Півдня Джима Кроу [Закони Джима Кроу - неофіційна назва законів про сегрегацію, які діяли у 1860-1960 рр. на півдні Сполучених Штатів], в якій керує батіг, бандити уникають покарання, а українська мова, культура та ідентичність обмежена кімнатами з написом “Тільки для кольорових”.
Спокуса завдати удар у відповідь може бути сильною, але з нею треба боротись. Українці мають розуміти, що насильство не лише неправильне, але й малоефективне, бо змушує тиранів вживати круті заходи і посилювати свій огидний режим.
Диктатори не бояться куль; вони бояться людей. Доктор Кінг, Махатма, Далай Лама, єпископ Туту, Мандела та Гавел показали, як працюють ненасильницький спротив та сила людей. І більшість українців, принаймні тих, хто провів тижні, мерзнучи на київському Майдані Незалежності під час Помаранчевої революції та Повстання підприємців, також про це знають.
Харизматичних, лідерів, які надихають, не можна передбачити. Якимось чином, майже чарівним чином, вони просто виникають. Хто міг чекати, що невідомий баптистський священик з Атланти змінить Америку? Хто міг уявити, що адвокат з Південної Африки покладе край британському правлінню в Індії. Чи, що автор абсурдистських п’єс скине комуністичний режим в Чехословаччині? Така непередбачуваність є гарною новиною, бо це значить, що як би сильно режим Януковича не давив на теперішнє покоління лідерів, він ніколи не зможе знайти майбутнього провидця.
Чим огиднішим буде ставати режим Янукович, тим більша вірогідність появи українського Мартіна Лютера Кінга. Українські демократи мають кріпитись. Одного дня вони переможуть.
Олександр Мотиль
Професор політології у Rutgers University-Newark, письменник і художник
От намагаєшся весь час абстрагуватися від того політ-шоу, що відбувається в країні, але іноді й сюди пробиває, бо ж зачіпаються теми, що дійсно болять. Але давайте будемо простіші. Трохи менше інтернету, менше ТВ, менше криків – і трохи більше неба, більше свіжого повітря за вікном, більше взаєморозуміння. Повертаємось до тверезості, панове.
Як завжди, дехто вже сказав на цю тему краще, ніж я:
Кажете, фанатично?
05 квітня 2013, 18:58
На жаль, я не можу фанатично підтримати опозицію. Я можу голосувати за її представників, ходити на мітинги, підтримувати їхні заклики. Але фанатизм передбачає – заплющувати очі на помилки. Фанатизм передбачає – відсутність критики. Фанатизм передбачає – консервація найгірших ознак роботи (і найкращих, щоправда, теж).
Цього робити я не можу. Адже, на моє переконання, будь-яка опозиція в Україні потрібна не тому, що вона протистоїть партії влади. Вона потрібна для того, щоб нарешті вибудувати нормальне громадянське суспільство – безвідносно від того, хто сидить на Банковій. Опозиція в нинішній ситуації мала б стати інкубатором нових лідерів, нових можливостей, нових ідей.
Необхідно визнати, що існує серйозна системна проблема всієї країни, а не тільки партії влади чи опозиційних сил. Вона полягає в тому, що на всіх рівнях суспільної комунікації відсутні соціальні ліфти – тобто процедури для самореалізації людини.
Це означає лише одне – в угрупованнях, які впливають на політико-економічну ситуацію в країні, відсутні механізми для залучення нових людей, ідей, для просування та реалізації проектів. В найкращому випадку хорошу ідею вкрадуть – адже люди, які приймають рішення, не зацікавленні у зміні порядку денного.
Для партії влади така поведінка логічна – консервація процесів дозволяє і надалі контролювати економічні потоки. Але чому опозиція вважає, що консервація – це позитивна тенденція?
Сьогодні Олег Соскін запропонував досить логічний перший крок для лідерів опозиції. Для початку, ще до мітингів – провести круглі столи із “яйцеголовими”. Отримати максимально повну картинку по сегментах – що хвилює людей і чому це їх хвилює.
На сьогоднішній день опозиція демонструє банальне незнання мотивів, які лежать в основі поведінки українців. Взяти для прикладу ситуацію із Києвом: хто вирішив, що киянам потрібні вибори мера per se? Не школи, дитячі садки, не дороги, парки, не транспорт, не безпека на вулицях, а саме чесно обраний мер?
Де так звані “білі книги” по проблемах, які б давали цілісне бачення тих кроків, які реалізує опозиція, коли прийде до влади? Не просто “провести реформу медичної сфери”, а “перелік конкретних заходів в медичній освіті (!), в адмініструванні закладами (призначення головних лікарів), в медичному страхуванні, в ліцензуванні і т.д”.
Це потрібно суспільству – хоча прості люди ніколи не прочитають ці проекти. Але їх прочитають лікарі, громадські лідери, окремі божевільні. Всі ті, кому важить ця галузь.
І мова іде не тільки про медицину. Хто в опозиції відповідає за освіту? Хто та людина, яка думає сьогодні над реальною реформою сфери, яка впливає на все майбутнє життя українців?
Хто відповідає за науку – назвіть цю людину вже сьогодні, щоб молоді науковці писали йому чи їй та пропонували свої ідеї.
Хто займається проблемою дешевих автомобілів? Яка взагалі позиція опозиції щодо того, що молодь не може, як в Європі, купити собі за 3-4 тисячі доларів нормальний автомобіль?
Таких питань безліч, і на них відповідь одна: розпочніть спілкуватися з громадським суспільством. Тоді критика перейде з публічної площини, де вона справді тільки шкодить, у площину круглих столів, нарад тощо. Тоді штатні аналітики перестануть підсовувати вам моніторинги замість аналітики: здорова конкуренція із громадським сектором примусить партійні машини краще працювати.
Громадський сектор, дрібний та середній бізнес, студенти. Це не стадо, яке прагне сидіти дома та лайкати картинки про мітинги. Це конкретні люди із конкретними потребами, в першу чергу – в самореалізації. Дайте їм таку можливість і ви будете лідерами не тільки опозиції. Але й України.
Артем Біденко, політолог, експерт з рекламних комунікацій.
► Згадуючи про соціальні заворушення і народні бунти у великих промислових містах СРСР кінця хрущовської епохи, як правило, говорять про Новочеркаськ.► Тамтешні події відносно добре описані, збереглися архівні фото та спогади учасників тих подій. У червні 1962 р. робітники локомотивного заводу, протестуючи проти підвищення цін на продовольство, оголосили страйк і пішли під червоними прапорами і портретами Леніна до міськвиконкому, де війська розстріляли страйкуючих. 23 робітника загинули, 70 поранені, 132 людини були засуджені до страти або тривалих термінів ув’язнення.
► Ще до Новочеркаська масові виступи, з різним ступенем жорстокості подавлені владою, сталися в:
● підмосковному Подільську (1957),
● казахстанському Теміртау (1959),
● азербайджанському Кіровабаді (1961),
● Краснодарі (1961),
● Алтайському Бійську (1961),
● Муромі і Александрові Володимирської області Росії (1961),
● Беслані (1961).
● Тривали бунти і після Новочеркаська:
● Сумгаїт (1963),
● підмосковні Бронниці (1964),
● Москва (1966),
● киргизький Фрунзе (1967),
● казахстанський Чимкент (1967),
● Прилуки (1967),
● білоруський Слуцьк (1967),
● Нальчик (1968).
► Лише після 1968 року хвиля народних хвилювань спадає на добрий десяток років.
► Найчастіше причинами народного обурення називають перебої у постачанні продовольства і підвищення цін на продукти харчування.
► Насправді, судячи зі свідчень, зібраних істориками, а також архівних документів (основним з яких є добірка, складена в 1988 р. спеціально для Горбачова), це справедливо лише для Кіровабаді і Новочеркаська. У переважній же більшості випадків безпосереднім приводом для бунту служило те, що сьогодні називається «ментовським бєспрєдєлом».
► Відчувши зміну політичного клімату в другій половині 1950-х, люди дуже гостро реагували на «порушення соціалістичної законності» з боку правоохоронців.
► Побиття підлітка в СІЗО, жорстокий розгін мирних бабусь-торгівок – ці та подібні їм випадки «міліцейського бєспрєдєлу» зустрічали гідну відсіч (сотні, а часто тисячі обурених і готових на найактивніші дії людей) з боку народу, який тільки нещодавно повернувся з війни.
► До речі, помітне місце в списку інцидентів займають бунти, які розпочалися з конфлікту між міліцією і військовослужбовцями: народ незмінно ставав на бік «солдатиків», які тоді для нього все ще були «своїми».
► Варто пам’ятати і про армійського генерала Матвія Шапошникова, надісланого втихомирювати Новочеркаське повстання. Він відмовився віддавати наказ, заявив начальству: «Не бачу перед собою такого противника, якого варто було б атакувати нашими танками». Мовляв, німецьких солдатів у місті немає, видно тільки радянських робітників. Генерала розжалували і замінили офіцером КДБ, страйк таки розстріляли – але це хороша ілюстрація тодішніх відносин між армією і народом.
► З іншого боку, до міліції народ ставився не дуже благодушно – особливо у великих промислових містах, де значна частка населення за роки сталінського терору встигла побувати за гратами.
► Якщо розквіт протестів припав на 1960-і роки, то свою силу народ відчув відразу після смерті Сталіна, не чекаючи ХХ партз’їзду.
► 4 серпня 1953 міліціонер у Херсоні застосував фізичну силу під час затримання підлітка, який продавав на базарі кукурудзу – випадок, на який сьогодні б навряд чи звернули увагу навіть допитливі правозахисники (на тлі «справжнього» беззаконня зараз тут немає нічого кричущого). Тоді обурені городяни зреагували миттєво: біля будівлі міліцейського облуправління зібрався натовп з 500 осіб, з якої лунали «вигуки антирадянського змісту».
► Міліціонер був арештований і відданий під слідство. Згодом механізми низової самоорганізації спрацьовували ще більш ефективно: у відповідь на аналогічні інциденти миттєво збиралися багатотисячні натовпи. (Цікаво, як у гебістське зведеннях, що описують ці випадки, незмінно фігурували «п’яні громадяни»: уявіть собі, наприклад, три тисячі «п’яних» маніфестантів.)
Криворізькі події
► У 1963 р. народний бунт стався в Кривому Розі. Учасники і свідки тих подій досить добре пам’ятають їх, хоч і рідко згадують про них з власної ініціативи. Якщо в радянські часи «бунт на Соцмісті» особливо не обговорювався, але був добре відомою в місті подією, то сьогодні молоде покоління практично нічого про нього не знає.
► Офіційні підручники історії більш охоче розповідають про пізніших дисидентів-націоналістів, а ліві пам’ятають в основному про найгучніше Новочеркаське повстання. Але 50 років тому робітничий клас боровся і перемагав повсюдно, і ці сторінки історії українського пролетаріату не слід забувати.
► Подальший опис криворізьких подій 1963 записано зі слів двох чоловік, представників тодішньої робочої молоді: один намагався «підтримувати порядок», будучи в складі студентської дружини, другий був простим робітником.
► 16 червня у трамваї, який їхав вздовж парку в районі Соцмістечко (поблизу нинішнього стадіону «Металург»), розгорівся побутовий конфлікт: пасажирам не сподобалося зухвала поведінка нетверезого солдата. Його висадив і почав «заспокоювати» міліціонер, за свистком на допомогу прибігли патрульні – теж п’яні. Громадяни, які тільки що вимагали привести солдата до тями, були обурені тим, як з ним поводиться міліція. Не бажаючи втратити в натовпі солдата, «правоохоронці» відкрили вогонь. Були поранені двоє перехожих, але солдатові не вдалося втекти: його потягли в Дзержинське РВВС.
► По району миттєво розійшлася новина про те, що п’яні мєнти б’ють солдата і стріляють у людей. Навколо РВВС на вулиці Революційній зібрався значний натовп (біля 600 чоловік), які вимагали відпустити військовослужбовця і покарати винних у свавіллі.
► Влада почала стягувати до місця подій міліцейські підрозділи з інших районів, але на протестуючих це не справило належного враження: у міліцію полетіли каміння, а та в свою чергу відповіла кийками. Громадяни перевертали машини, врешті-решт прорвали міліцейське оточення і штурмом зайняли перший поверх РВВС. На другий поверх, де знаходиться збройний арсенал, підніматися не ризикнули, розуміючи, що тоді «будуть стріляти прямо в голову».
► Міліціонера, з якого все почалося, повісили на пустирі – там, де зараз знаходиться криворізький міськвиконком. Бунтівники підпалили будівлю РВВС (подейкують, що ініціаторами підпалу були «рецидивісти»: в результаті згорів архів кримінальних справ). Міліція відкрила вогонь на ураження.
► Паралельно по тривозі було піднято місцеву танкову дивізію, а з Дніпропетровська по тодішньому бездоріжжю терміново виїхали підрозділи внутрішніх військ. Протистояння тривало три дні. Придушували бунт жорстоко: за офіційними, напевно применшеними даними, вбито було семеро, 15 осіб було поранено.
► У місті говорили про сотні покалічених і десятки вбитих. У народі ходили, наприклад, наполегливі чутки про розстріляну міліціонерами вагітну жінку.
► Під час бунту все, що відбувається ретельно знімають на фотоплівку співробітники «органів», що розташувалися на дахах і в інших зручних місцях. Фотографували як загальні плани, так і окремих людей: найполум’яніших ораторів і активних бійців. Наступного дня почалося переслідування учасників заворушень. На підприємствах робітників збирали в актових залах і показували їм фотографії, вимагаючи впізнати «зачинщиків».
► Тих, кого змогли ідентифікувати, «притягли до відповідальності»: за офіційними даними, під суд потрапив 41 людина. Когось розстріляли, інші отримали до 10 років суворого режиму.
► Вісті про бунт, який розгублена влада ледве змогла придушити, без допомоги будь-яких ЗМІ швидко розійшлися по всьому місту. Через пару днів в районі Центрального ГЗК міліцейський патруль грубо розганяв бабусь, які торгували на вулиці насінням та іншими дрібницями. Назустріч йшла група робітників, які поверталися зі зміни. «Ви що, хочете, щоб ми тут влаштували те, що було на Соцмісті?», – З такою загрозою роботяги обступили ментів.
► Конфлікт на ЦГЗК був менш масштабним і кривавим, але показовим: люди як і раніше вірили в свої сили, і події дводенної давності цю віру не підірвали, а лише зміцнили.
► Характерно, що очевидці категорично заперечували будь-який зв’язок хвилювань з підвищенням цін, дефіцитом або іншими економічними проблемами. Більш того, вони (всупереч історичним даним) взагалі заявили, що це не було проблемою, що в ті часи ціни тільки знижували, а фото відомих новочеркасських плакатів, мовляв, напевно підробили в наші дні за допомогою комп’ютерної техніки. Тобто, учасники пов’язують ці події виключно з протестом проти поліцейського свавілля.
► Цим же були мотивовані і пізніші масові виступи – наприклад, бунт у Дніпродзержинську в 1972 р. Тоді двоє міліціонерів «взяли» на вулиці трьох п’яних чоловіків, які поверталися з весілля, і повезли їх у витверезник. З вини правоохоронців вийшло так, що в салоні патрульної машини спалахнула каністра бензину, і троє «клієнтів» згоріли живцем. Навколо машини зібрався натовп, спочатку не агресивно налаштований.
► Людей розохотили самі кадебісти і міліціонери, які почали стверджувати, що «тут нічого не сталося». Згорілу машину перевернули і відбуксирували до міськкому, у вікна установи полетіло каміння. Частина юрби перемістилася від міськкому до МВВС, почала штурмувати міліцію.
► Протестуючих розігнали сльозогінним газом, до міста пригнали військових і внутрішні війська. Солдати їхали у вантажівках і прострілювали вулиці холостими патронами. Наступного дня почалися арешти; всього по справі проходило близько 350 чоловік.
► З більш віддаленої перспективи очевидно, що такі спалахи могли відбутися тільки в суспільстві, де давно вже тліли іскри соціального конфлікту. Але ж і в сьогоднішньому українському суспільстві немає недоліку в факторах, які посилюють соціальну напруженість. Чому ж список (напевно далеко не вичерпний) випадків безкарного міліцейського свавілля – катувань, знущання, побиття, фабрикації справ та ін – в інтернет-співтоваристві ua_antiment регулярно поповнюється не викликаючи практично ніякого опору?
► Сьогодні ми набагато більше залякані терором людей у погонах, ніж це було в «тоталітарному» СРСР. Членів Атомізованого пострадянського суспільства об’єднує між собою набагато менше зв’язків, ніж тоді.
► Ідеологія 90-х – «кожен сам за себе, ніхто нікому нічого не винен» – успішно діє і зараз, роз’єднуючи нас в інтересах можновладців. І поки ми не навчимося елементарної солідарності, не зрозуміємо, що в усіх нас – простих людей, найманих працівників, без блату нагорі і банківського рахунку за кордоном – спільні інтереси, до тих пір владу і капітал буде обігравати нас насухо. Незважаючи на нашу з вами пригнічену чисельну перевагу.
► Нехай же історія криворізького робітничого повстання послужить нам уроком такої солідарності.
Українським дизайнерам вдалося поєднати сучасний дизайн і старі національні традиції фото Архидея
