Чудова розвідка-спомин про Михайла Гориня, дисидента, який став дипломатом і помітно доклався до підтримки незалежності України з боку США у 1989-1991 роках.
(Якщо хтось не знає, президент США Буш-старший, виступаючи у Верховній Раді у 1991 році, закликав депутатів – і українців – відмовитися від незалежності, див. «Chicken Kiev speech». «Залізна леді» Маргарет Тетчер тоже була проти української незалежності, якщо що).
Одна цитата з розвідки: «Незважаючи на те, що він [до своєї поїздки у США у 1990 році] ніколи не був за межами Залізної завіси і провів стільки часу в ГУЛАГу, Горинь мав надзвичайне відчуття політичного середовища у Вашингтоні, усвідомлював різні аудиторії та те, що їм потрібно було розуміти про Україну, Рух та течії всередині українського громадянського суспільства. І його аналіз радянського керівництва в Києві та Москві був як проникливим, так і передбачливим».
Разючий контраст із деякими сучасними політичними діячами, чи не так?
Українські дисиденти навіть у тюрмах і таборах займалися самоосвітою, відточували свій інтелект, училися одне в одного. Це вам не тиждень депутатських курсів у Трускавці. І цілком очевидно, що вони ставили Україну на перше місце, вище за свій особистий добробут та здоров’я.
(Станом на час свого візиту до США Горинь відсидів два десятки років по тюрмах, таборах та засланнях, мав 60 років віку, два пережитих інфаркти та купу інших захворювань).
Окрім того, Горинь був професійним психологом (мені важко навіть уявити, як це було – бути психологом в СРСР). І він, можливо, міг би написати про свій таборовий побут книжку не гіршу, ніж Віктор Франкл. Чи може, він і написав?
Одним словом, рекомендую – я почитав статтю із здивуванням, гордістю і вдячністю до цієї людини.
Нагадаю, стаття називається «Unsung Hero of Ukraine – Mykhailo Horyn».
П.Н. Історія Гориня та його роль у незалежності України знову підняла питання про шляхи, якими могла піти Україна у 1991 році. Українські дисиденти були безумовно патріотичні, але побутує така собі зневажлива думка, що «письменники-рухівці-незалежники» були такі собі недосвідчені, наївні та невмілі і загалом не були придатні до державного будівництва (на відміну від комуністично-радянської еліти, яка в результаті і стала керувати умовно незалежною Україною).
Разом із тим, читаючи про Гориня, я можу погодитися із недосвідченістю, але не з невмілістю. Вважаю, що українським дисидентам у владі цілком би вистачило інтелекту перейняти і застосувати методи Чехії, Польщі та Балтійських країн в Україні.
Принаймні, щось мені підказує, що якби людина калібру Гориня була міністром зовнішніх справ або прем’єром України, Україна би відмовилася від ядерної зброї на кращих умовах, ніж беззубий Будапештський меморандум, а Чорноморський флот РФ був би викинутий з Криму одразу після 1991-го.
Так, це була би тяжка і болісна трансформація – як економіки, так і суспільства (уявіть себе на місці «негромадян», або шок від розкриття списків інформаторів КДБ із іменами друзів-родичів-спіпрацівників, або опалення квартири в Києві дровами і меблями унаслідок відключення російського газу). Але цей шок минув ви би за кілька років, і потім ми би рухалися – сподівано – більш-менш стабільно і розвитково. Зразок Польщі та Балтійських країн тут виглядає ідеальним, звичайно.
Замість того ми не лише пережили шок початку 90-х, але потім регулярно повторювали його у 1998-му, 2008-му, і зрештою отримали катастрофу 2014-го…
Я не знаю, чи можливим був інший шлях, але я би із задоволенням почитав ґрунтовну розвідку про Україну 1988-го-1996-го років – як і чому сталося так, як сталося, і які були варіанти. Хто приймав рішення, хто впливав на рішення, чому приймалися саме такі рішення. Я думаю, нам було би важливо зараз знати, що інша, сильніша, здоровіша Україна була можливою ще 1991-го року, і залишається можливою зараз.
Тронка 