Позитивна історія України

Коли я вчився у школі, історію України викладали як таку, що не можна читати без брому – суцільний потік трагедій та поразок, взаємопоборювань і прорахунків.
Учора потрапив на очі черговий пост на ту же тему – руїна, безлад, інтриги, це така карма, ми пропащі і безпорадні.
Щось мене вкурвило, і я вирішив накидати альтернативну історію України – яка складається тільки з перемог і досягнень. Я отримав задоволення та приплив оптимізму, доки писав. Сподіваюся, вам тоже сподобається. Доповнення і та поширення тексту вітається.
…Після нападу і поразки від монголів руські князівства вступили у союз з молодою Литовською державою. Союз був цілком успішний – руська культура, право та релігія були панівними або рівноправними з литовськими. У 1362 році на Синіх Водах русько-литовське військо завдало поразки Золотій Орді і фактично відвоювало Київщину, Поділля, Середнє Подніпров’я. Усі три Литовські статути (1529, 1566, 1588) спочатку видавалися руською мовою, і тільки згодом за потреби перекладалися латиною або польською.
Після того, як під час Люблінської Унії 1569 року інтереси руських земель було зневажено, русини починають будувати свій політичний проект. Засновуються братства як політично-економічні об’єднання. Створюється власна школа світового рівня для підготовки національної еліти у Києві, під яку виділяється найдорожча ділянка в самому центрі міста. Розвивається друк книжок руською мовою. Реалізується широка освітня програма – по всій країні відкриваються школи. Діти руської шляхти та козацької старшини, окрім Києва, навчаються в університетах Польщі та Європи.
Порубіжне військо нової Речі Посполитої стає збройними силами нової нації – Сагайдачний особисто бере під захист Київське братство (що також означає монастир, школу, типографію тощо). Будується соціальна інфраструктура для вояків – госпітальна база в Тарахтемірові, будинок догляду за козаками похилого віку у Межигірському монастирі.
Відновлюється самостійна православна церква з центром у Києві (1620).
Козаки під проводом Сагайдачного виступають важливою самостійною силою у війнах з Московією (Московський похід 1618 року) та Туреччиною (Хотинська битва 1621).
Запорожці та реєстрові козаки набувають бойового досвіду і зав’язують міжнародні контакти у європейських війнах, зокрема, під час Тридцятилітньої війни. Ведуть активну зовнішню політику – здійснюють інтервенції та беруть участь у боротьбі за престоли Молдови та Криму.
1648 року здійснюється успішне повстання проти Речі Посполитої з метою утворення автономної держави у складі республіки. Після відмови поляків проголошується незалежна держава, яка у формі Гетьманщини зберігає автономію та діє до 1764 року. Європейську пресу і літературу заполонили статті та книги про козацьку націю, ватажків та битви.
Українці та українські землі потрапляють у фокус європейської політики – саме тут зійшлися найсильніші імперії того часу (Туреччина, Річ Посполита, Росія, Швеція), і кожна з імперій бореться за прихильність козаків та козацького війська.
Попри регулярні бойові дії, що прокочуються українськими землями, буйним цвітом розквітає самобутня українська культура. Пишуться літературні твори, картини, будуються церкви, полкові та сотенні канцелярії, маєтки у самобутньому стилі українського бароко.
Типовий український полковник, окрім бойового вишколу та досвіду, має гарну класичну освіту (читав Цицерона та Овідія в оригиналі), володіє кількома мовами, має смак до красивих речей, не байдужий до доброї музики та поезії, часто сам музикує, співає, пише вірші.
Після ліквідації Гетьманщини українська старшина добре пам’ятає та культивує своє козацьке минуле («Історія Русів»), розвиває свою правову систему («Права за якими судиться малоросійський народ»), бере активну участь у внутрішньополітичній боротьбі імперії з метою збереження автономії.
Військо Низове Запорізьке діє як автономне утворення до 1775 року. В останні роки існування самоврядна територія Війська охоплює майже всю сучасну Центральну та Східну Україну. Військо залишається одною з останніх республік в тогочасній абсолютистській Європі – поруч із Польщею, Нідерландами та Венецією.
Після 1775 року значна частина козаків зберігають автономію, особисту свободу, мову, самоуправління у межах Турецької чи Російської імперій – або як воєнізований стан, або як торгові чи спеціалізовані стани (чумаки, лоцмани на дніпровських порогах тощо). Від середніх віків і до середини 19 ст. більше 50% суходільних товарних перевезень в Україні здійснювалося чумацькими караванами.
Продовжує розвиватися українська культура. 1798 року видається «Енеїда» Котляревського. Українська шляхта Слобожанщини спонсорує утворення Харківського університету (1805), який стає важливим центром дослідження, збереження та розвитку української культури.
Перші українські промисловці та капіталісти – династія Симиренків – чітко декларують свою українську позицію, називаючи свої пароплави на Дніпрі (1851) «Українець» та «Ярослав Мудрий». Запроваджують широке шкільне навчання для дітей своїх працівників. У 1860 році брати Симиренки спонсорують перше масове видання віршів засудженого по політичній статті художника та поета Тараса Шевченка…

Оприлюднено в думай глобально, жити і перемагати, культурне, скажу від себе, історичне | Позначки: , | 1 коментар

Зброя слабких – навіженство

Читаю про можливі перемовини Франції, Росії та Німеччини про Україну – без України. Є очевидна небезпека чогось типу Мюнхенської змови.

Як ми можемо протидіяти цьому? Великі країни вирішують великі питання – стосунки з Китаєм, військові конфлікти у Сирії, Лівії, Афганістані тощо. Яку вигоду, яку користь може запропонувати Україна Франції чи Німеччині у вирішенні кожного з цих питань? А ніяку.

Ні-чо-гі-сінь-ко.

Ласкаво просимо в реальну політику, дітки.

Що може зробити слабка сторона, яка не може запропонувати кращу вигоду?

Така сторона може запропонувати тільки те, що у разі прийняття такого рішення збитки будуть вищими за вигоди.

Іншими словами, якщо ми не можемо бути вигідними, нам доведеться стати небезпечними.

Усі країни світу повинні знати, що якщо полізеш в Україну пальцем – залишишся без руки.

Як це зробити? Здається, знову немає кращого прикладу, ніж Ізраїль. Починали вони з терору проти англійської адміністрації, потім, після набуття державності, постійно воювали із сусідами, не гребуючи порушенням міжнародного права та окупацією сусідніх територій. Нахабні спецоперації по всьому світу. Власне виробництво ядерної зброї. Уся країна може стати до зброї за лічені години. При цьому країна гарненько так позиціонується як частина Європи, навіть у футбольному чемпіонаті грає в УЄФА, а не в АФК.

Можливо, не всі хочуть дружити з Ізраїлем. Але й зачіпатися мало хто готовий.

Чи можливо це в Україні? Можливо, за умови того, що усі українці погодяться з тим, що створення незалежної самостійної української держави – це найвища цінність країни і перший обов’язок кожного громадянина. Що кожен українець готовий пожертвувати не лише роком добросовісної військової служби, з регулярним поновленням військових знань, але й готовий жити у країні, яку у будь-яку годину дня і ночі може бути піддано бомбардуванню ракетами з-поза найближчого кордону. Що Україна буде ставитися до своїх ворогів так, що це може викликати відразу у деяких зніжених десятиліттями миру європейців. Що працювати і заробляти доведеться удвічі більше – і на себе, і на армію, і на розвідку, і на спецслужби.

Що сподіватися на іноземні інвестиції не доведеться – ніхто не захоче інвестувати у країну, яка постійно перебуває у війні. Доведеться вибиратися в люди тільки своїми силами, та ще й мобілізувати діаспору.

Чи можемо ми таке зробити?

Від відповіді на це питання залежатиме доля нашої країни у найближче десятиліття.

Ми не можемо зараз бути сильнішими за наших ворогів, але ми можемо стати більш небезпечними.

“Будьте голодними, будьте навіженими” – казав Стів Джобс. І цей принцип застосовується не тільки до бізнесу.

Але не тільки навіженими, але й розумними і дисциплінованими. Щоби бити ворога кінжальними ударами, треба знати, коли і як вдарити. Щоби проводити агентурну боротьбу за кордоном, треба вміти на неї заробити. Щоби розробити свою ядерну зброю, треба вміти привернути до себе вчених та інженерів світового рівня. Щоби поводитися нахабно на міжнародній арені, треба дуже чітко розуміти межу дозволеного і поточність моменту. Зрештою, скаженого собаку пристрілюють. Тому ми маємо бути небезпечними, але й обережними.

Щоби бути такими, ми повинні вміти обирати лідерів, які вмітимуть бути небезпечними, але й мудрими. Людей з рішучістю берсерка і розумом мудреця. І з великою імовірністю ці лідери мають бути колишніми бойовими командирами. Які час від часу вимагатимуть від цілої нації спритності, дисципліни, розумності і самопожертви такої ж, яку вони вимагали від своїх солдатів. Чи готові ми до такого вибору? Чи ми готові віддати владу над собою такому лідеру? Чи розуміємо, що при таких ставках ціна помилки національного лідера для кожного з нас стане вищою? Чи ми готові взяти на себе відповідальність за вибір такого лідера?

Оприлюднено в думай глобально, жити і перемагати, самоорганізація / спільна дія, скажу від себе | Позначки: , | Залишити коментар

У Тегерані поставили п’єсу про Голодомор

Несподівана новина з Ірану, до якої руки тільки зараз дійшли: у Тегерані поставили п’єсу про Голодомор.

Для мене це історія про те, що стратегія і праця на покоління вперед працюють.

Коли за часів Ющенка почалося цілеспрямоване говоріння зі світом (та й, будемо відверті, з самою Україною) на державному рівні про Голодомор, багато людей тут, в Україні, висловлювали нерозуміння, роздратування та й відверту ворожість до цього процесу.

Кого у цілому світі може зацікавити історія про нашу національну трагедію майже столітньої давнини? Чого ворушити минуле? Ну й так далі – ви знаєте цю історію.

Так от, виявляється, що таки може зацікавити, причому у найнесподіваніших місцях. “Зерносховище” ставлять у Лондоні, поляки знімають “Містера Джонса”, а іранці ставлять “Голодомор”, прямо вживаючи наше, українське слово у назві своєї п’єси.

Від постанови Верховної Ради у березні 2003 року про відзначення 70-річчя роковин Голодомору (у тому числі на міжнародному рівні) до постановки п’єси в Тегерані минуло 17 (сімнадцять) років.

У результаті невпинної і цілеспрямованої праці тисяч людей в Україні та за її межами, дипломатичної роботи і внутрішньої державної політики наша трагедія таки стала частиною світової історії і частиною світової культури.

Мені здається, цим можна і треба пишатися.

І надихатися до нових звершень по відвоюванню позицій України у світі.

Оприлюднено в думай глобально, жити і перемагати, скажу від себе, історичне | Позначки: , , | Залишити коментар

Як писали про українські землі іноземці в давні часи

Є такий чудовий українець – любитель та дослідник української історії Igor Poluektov.

І збирає він, зокрема, іноземні свідчення про Україну різних років, неймовірно цікаві, впізнавано-невпізнавані землі, люди, міста і місцевосці.

Ось вам тільки мала підбірка цього історичного бенкету:

1. Тисячу років тому:Тітмар Мерзебурзький.(Thietmarns Merseburgensis (нар.в Гальберштадті 976р. – †1018р.): https://www.facebook.com/100002908737192/posts/3494998633940393/?d=n

2. 637 років тому: Амброджо Контаріні (Венеція, 1429-1499):https://www.facebook.com/100002908737192/posts/3537917706315152/?d=n

3. 550 років тому: Теве Андре (Франція, 1502–1590):https://www.facebook.com/100002908737192/posts/3555778824529040/?d=n

4. 517 років тому: Джон Сміт (Англія, 1580-1631):https://www.facebook.com/100002908737192/posts/3570223089751280/?d=n

5. 436 років тому: Мартін Ґруневеґ (Marcin Gruneweg, німець, 1562-1606):https://www.facebook.com/100002908737192/posts/3514943978612525/?d=n

6. Відома праця Г.Боплана (1595-1685) про Україну: https://www.facebook.com/100002908737192/posts/2917370911703171/?d=n

7. Не менш цікаві праці про Україну його сучасника і також француза П.Шевальє (в тч рукописи): https://www.facebook.com/100002908737192/posts/3709717329135188/?d=n

8. Ще одна цікава і маловідома згадка про Україну з 1672 року.Жан Шарден (Jean Chardin; Франція, 1643-1713): https://www.facebook.com/100002908737192/posts/3750429508397303/?d=n

9. З повідомлень французького місіонера Філіппа Авріля (1654-1698) про запорозьких козаків (1692 рік): https://www.facebook.com/100002908737192/posts/3674797182627203/?d=n

10. Цілий комплекс джерел іноземних авторів про українські землі. Для інтересу обрана тема обговорення міфу про Трою, що існував серед киян. Але важливими є саме вказані у тексті автори і посилання на їх роботи, які залишили цінні спостереження з минулого: https://www.facebook.com/100002908737192/posts/3476157542491169/?d=n

11. Про шикарне життя в Україні – з маловідомої книги 1824 року француза Шарля де Лагарда, який здійснив в 1811 році подорож нашими землями: https://www.facebook.com/100002908737192/posts/3601466346626954/?d=n

12. Французька стаття 1860-го року про українську поезію, а також історію України і Московії: https://www.facebook.com/100002908737192/posts/3627138034059785/?d=n

Оприлюднено в книжки та читання, культурне, історичне | Позначки: | Залишити коментар

Мова як стартап

Мені подобається думати про українську мову як стартап. Вона так довго була занедбаною та обмеженою у вживанні, що за останні 50-100 років маємо величезні прогалини в актуальній, потрібній лексиці – я із цим стикаюся просто щоденно.

Але це ж є й величезним полем для можливостей – кожен з нас може просто зараз, сьогодні стати творцем нового слова або активним поширювачем цього слова.

Фактично, ми можемо створити собі мову з нуля – мало яка нація може собі таке дозволити.

Просто уявіть, що ви можете сказати дітям – “я був першим/першою, хто придумав і впровадив в українську мову слово …”

Думаю, усі люди, яким небайдужа творчість та експеримент, мали би просто вриватися в українську мову в галузі словотворення. Можна грати зі звучанням, ритмом, прямими й переносними значеннями, серйозними і жартівливими відтінками, усіма цими суфіксами й префіксами, абревіатурами та іншими гібридами, можливо, навіть із графічним відображенням тощо…

І це лише якщо казати про лексику… Мені, наприклад, не вистачає запозичення декількох часових форм з англійської 😉

Розважаймося!

До речі, а який у вас улюблений новотвір?

Оприлюднено в без теми | 3s коментарів

Щоденний Еклезіяст

Усім привіт.

Я тут надумав запустити маленький філософський сайд-проект на Твітері.

“Щоденний Еклезіяст” – щоденне поширення пари рядків із вічної книги про життя, його марноту, його своєчасність, і про те, що немає нічого нового під сонцем, але це нічого 🙂

Якщо цікаво – ласкаво прошу на Твіттер: Щоденний Екклезіяст.

Книга Екклезіястова, або Проповідника, або Когелета – одна з найцитованіших у повсякденному житті книг Старого Заповіту. Навіть якщо ви не читали Еклезіяст, швидше за все ви чули, читали, або самі послуговуєтеся якимось крилатими виразами із неї.

Я дуже люблю цю книжку, оскільки вона у досить короткому тексті вміщує більшість питань, відчуттів, думок, що виникають у людини протягом життя – і я переконаний, що кожна людина знайде в Еклезіасті вірш, який відгукнеться саме її душевному стану у поточний момент.

Українських варіантів перекладу Еклезіаста є щонайменше сім прозових (ось тут перелік та порівняння) і на додачу один віршований – Миколи Карпенка.

Текст, що друкуватиметься на Твіттері, взято з цього сайту. При цьому я взяв на себе сміливість подекуди внести дрібні зміни до тексту чи пунктуації, спираючись на інші варіанти перекладів – з метою покращення ритміки або милозвучності.

Отже, щодня, о 17:00, на Твіттері з’являтиметься один вірш з книги Проповідника.

Дрібка мудрості для вечірнього розмислу і для відновлення душевного спокою серед бурхливого сьогодення.

Радіймо.

Оприлюднено в без теми | Позначки: | Залишити коментар

Ти теж можеш бути захисником України

Цей пост замислювався на 14 жовтня, потім писався на 6 грудня, потім згадався на 16 і на 22 січня.

Хоча насправді він буде на часі кожного дня, бо наше життя і наша перемога потребують щоденного чину.

Був у моєму житті час, коли я брав участь у захисті інтересів України у міжнародних судах. Тоді, ще до  війни, на роботі 6 грудня на «чоловічому» святі ми жартували, що ми, юристи – також захисники України (уже тоді було зрозуміло, що з гендером свята щось не то, бо в нашій команді були чудові жінки і дівчата).

Потім гримів Майдан, почалася війна, і стало раптом ясно, що щоденний ризик своїм життям у бою – це не зовсім те, що робота у теплому офісі з документами. Навіть якщо це дійсно важка розумова робота по 12 годин на добу і без вихідних.

Але з іншого боку, якщо придивитися, то можна побачити зв’язок між тим, що відбувається на війні, і тим, як ми проводимо життя у своїх квартирах і кабінетах тут, у тилу.

Адже причиною того, що наші чоловіки і жінки зараз мусять ризикувати своїм життям є те, що за кілька років до того, ще у мирний час, хтось у теплому кабінеті прийняв цілком конкретні рішення, які зробили Україну неготовою до війни і зовнішнього нападу – спочатку інформаційного, а згодом – і збройного.

І ці люди, які прийняли хибні рішення, опинилися у своїх кабінетах через те, що ще за кілька років до того інші люди на виборчих дільницях прийняли хибне рішення про те, що саме цих людей треба  посадити у теплі владні кабінети.

А виборці прийняли своє хибне рішення тому, що ні в родині, ні в школі, ні в телевізорі їх не навчили цінувати і турбуватися на виборах про те, щоби Україна була сильною, незалежною і захищеною від зовнішніх загроз.

У багатьох родинах, школах, ЗМІ та органах влади конкретні люди у теплих кабінетах або на м’яких диванах прийняли цілком конкретні хибні рішення, які згодом призвели до того, що кращі сини і доньки України мерзнуть під ворожими прицілами в окопах замість того, щоби навчатися, творити, ростити дітей.

І це тільки один ланцюжок причин та наслідків; за бажання кожен може побудувати їх із десяток.

Зрештою, якщо уважно і чесно придивитися до свого життя до війни, то думаю, що кожен із нас – принаймні, уже зрілих, дорослих людей – міг зробити у минулому трохи більше, щоби захистити Україну від війни у майбутньому. Принаймні, від такої війни, де ми вже зазнали поразок, понесли втрати, і не маємо жодної певності у тому, що нас не чекають нові приниження і поразки.

Добра новина у тому, що кожен з нас може зробити це незроблене «трохи більше» і у майбутньому.

Якщо ми подивимося на цифри, то ми побачимо, що Україна відстає від свого ворога за більшістю  військових, економічних та гуманітарних показників.

Ми відстаємо за кількістю та якістю озброєння.

За кількістю живої сили у війську.

За розміром оборонного бюджету.

За доходом на душу населення.

За легкістю ведення бізнесу.

За кількістю іноземних туристів.

За тривалістю життя.

За народжуваністю.

За тривалістю освіти.

Навіть за рейтингом щастя у світі ми чомусь на 65 сходинок нижче Росії.

Я думаю, не варто зайвий раз пояснювати, як кожен із цих показників впливає на обороноздатність і військову потугу країни.

Для належного захисту країни нам потрібні свідомі, здорові, добре навчені та якісно озброєні українці. Такі захисники не з’являються з нікуди – вони створюються і підтримуються зусиллями цілої нації, цілого народу. Кожного з нас.

Тому я вважаю, що кожен із нас – на своєму місці – може бути захисником України. Просто про це варто пам’ятати. У кожну урочисту і пам’ятну дату. А краще – щодня. Обрати підходящий до душі і серця напрям і лупати сю скалу – до перемоги.

Роботи стане на всіх.

Оприлюднено в без теми | Позначки: , | Залишити коментар

Мова – це також про гроші. Великі гроші.

Якщо хтось ще не знайомий з економічним аспектом протистояння україномовного і російськомовного культурного продукту, ось вам коротка цитата від Антона Мартинова: “Цей бізнес працює так, що якщо ти продаєш 3 тисячі екземплярів книжки, то вона виходить на беззбитковість. Зробити це на ринку, де носіїв російської мови 250 мільйонів набагато простіше, ніж продати 3 тисячі на ринку, де носіїв української 30 мільйонів“.

Те ж саме стосується будь-якого відео-, аудіо-, чи я вже не кажу театрального контенту. Плюс не забуваємо, що платоспроможність середнього російськомовного читача мінімум удвічі вища за платоспроможність україномовного. На цьому ринку ми – в меншості. Ми – андердоги та аутсайдери. Просто за умовами цієї гри, за об`єктивними числовими показниками. Саме тому українська мова потребує захисту, а будь-який україномовний культурний продукт – розумної та свідомої підтримки.

Ну і щоби двічі не вставати, боротьба нашого північного сусіда за збільшення російськомовного населення (і зменшення населення іншомовного) – це в тому числі й боротьба за гроші. За своє життя у 60-70 років середня людина споживає культурного продукту – відео, новин, пісень – на десятки тисяч доларів. Долучити дитину до певної мови – це отримати ще одного споживача культурного продукту на все життя цієї людини. Якщо вона у дорослому віці свідомо не змінить мову на іншу.

Так що мова – це також про гроші. Великі гроші.

 

Бонус-трек: ФБ-спільнота, де друкуються історії реальних людей, які перейшли на українську.

До теми:

Оприлюднено в бізнес / економіка, думай глобально, скажу від себе | Позначки: | Залишити коментар

Уроки історії: президент війни повинен перемагати

Munich poster

Минулого року, коли Порошенко програвав вибори Зеленському, я не сильно вдавався у причини поразки. Я намагався виробити для себе (і всіх притомних громадян України) спосіб існування у новій, зеленській реальності. І головне – знайти шлях для того, щоби такої поразки України більше не ставалося в осяжній історичній перспективі.

З того часу минув рік, пристрасті вляглися і знову розпалилися. Я почав слухати – і з великим задоволенням продовжую – слухати багатосерійний аудіосеріал про історію Візантії. А ще учора подивився «Мюнхен» Спілберга. А тут ще річниця зміни президента, а заодно черговий раунд переслідування Порошенка. І ось які цікаві порівняння прийшли мені у голову.

Порошенко – можливо спочатку знехотя, але ближче до виборів більш рішуче – позиціонувався як президент війни. Це потужна позиція для ствердження своєї легітимності, але так само й небезпечна.

Проблема в тому, що якщо ти президент війни, то ти повинен перемагати.

Протягом 7-9 століття у Візантійській імперії досить часто змінювалися імператорські династії. Одною з важливих причин цього був той факт, що імперія перебувала у глибокій кризі. Криза була викликана тим, що велика Римська імперія всього за вісім років, з 634 по 642 роки, втратила дві третини своєї території – багаті провінції Сирії та Єгипту з найбільшими містами – Антиохією та Олександрією. Ці землі були завойовані арабами-мусульманами, які з’явилися наче нізвідки. Доходи скарбниці скоротилися на 75%. Араби продовжували щорічні рейди по візантійській Анатолії, усі досвідчені солдати Візантії були винищені в битвах, новим не було чим платити, імперія опинилася на межі загибелі.

Читати далі

Оприлюднено в думай глобально, жити і перемагати, скажу від себе, історичне | Позначки: , , , | Залишити коментар

Артеміда. Енді Вейр

Artemida_original_smallЦю книжку варто було б купити тільки за те, що одним з її головних героїв є українець.

А Енді Вейр, до речі – це той письменник-любитель, який написав «Марсіянина», по якому зняли кіно з Метом Деймоном.

Анотацію можна почитати на фото, тому одразу перейду до вражень.

Я виріс на класичній науковій фантастиці 1940-1960-х років. Гайнлайн, Кларк, Бредбері, Азімов. Відповідно маю досить високу планку до тексту і, звичайно же, усталені стереотипи.

Події відбуваються на колонії землян на Місяці. Ок, тут одразу цілий пучок асоціацій. У мене, в першу чергу – неперевершена класика Роберта Гайнлайна «Місяць – сувора хазяйка» (“Moon is a Harsh Mistress”). Від нього і будемо відштовхуватися.

Отже, що таке якісна наукова фантастика? Це добрий художній твір, поставлений в умовах добре продуманого майбутнього, яке, в принципі, відрізняється від сучасності тільки рівнем технічного розвитку і місцем дії (зазвичай поза Землею). Читати далі

Оприлюднено в книжки та читання | Залишити коментар