9 висновків з поразки Тетяни Монтян і проблема 10%

Мав трохи вільного часу, то оновив й доповнив попередній пост про місцеві вибори та перспективи нових партій.

На цих виборах я голосував за партію «Спільна дія» та Тетяну Монтян на посаду міського голови м. Києва. Звичайно, абсолютно чітко усвідомлюючи, що ані партія, ані пані Монтян не мають жодних шансів на перемогу.

Офіційних підсумків виборів наразі не підбито, але пані Монтян вже зробила досить емоційну заяву, яку можна коротко інтерпретувати як «я йду з посади голови партії» та «я йду з політики».

Як прихильник цієї кандидатки з певним стажем, дозволю собі кілька коментарів з такої нагоди, із використанням термінології самої кандидатки. Для стислості викладення тексту я пропущу деталі; кому цікаво – фейсбук Монтян, сайт київського осередку партії.

Цей текст також буде корисним для всіх громадян, які є прихильниками «нових партій» на зразок «Сили народу», «Демократичного альянсу», «Поступу» тощо.

  1. Монтян має піти у відставку, а політику лишити політикам

Це правильна і здорова практика – голова партії, яка програла вибори, йде у відставку. Новим лідером має стати людина, яка добилася найкращого результату за підсумками виборів – наприклад, голова «СД» у славному місті Бучач Анатолій Дубина, який провів місцевий осередок партії у міськраду.

Зрештою, політикою мають займатися політики. Тетяна Монтян – прекрасний адвокат, глибокий науковець, активний громадянин, але не політик. І це насправді є доброю новиною.

Очевидно, що пані Монтян не перестане проповідувати свої ідеї щодо побудов здорових інституцій та управління спільним. Розуміння цих концепцій кожним мислячим громадянином є критичним для виживання країни. Питання є лише щодо того, чи варто взагалі продовжувати боротьбу політичними методами.

2. Дії мають відповідати переконанням

Відносна невдача Тетяни Монтян та «СД» як політичного проекту полягає в першу чергу в тому, що сама пані Монтян вирішила поводитися всупереч тим ідеям, прихильником яких вона є.

3. 10% ніколи не стануть 90%

Відповідно до викладок самої Тетяни Монтян, думаючих, соціально активних альтруїстів у будь-якому суспільстві не більше 10%. Усі інші – «пофігисти» та «конформісти». Для перемоги на виборах і формування більшості у місцевій раді або в парламенті треба мінімум 50%. Відповідно, навіть за умови ідеальної виборчої кампанії максимальний результат «Спільної дії» та її лідера становитиме 10%. Чи варта гра ставок? Очевидно, що ні. Тим більше, коли разом з СД за ці самі 10% змагаються «Демократичний альянс», «Сила людей» та інші «інтелігентські» партії та кандидати.

4. Грай по реальних правилах

«Переможець отримує все» – це базове правило сучасної України. Наслідком цього правила є те, що колективний олігархат та кримінально-комуністична номенклатура (як поточний переможець гри) ніколи не допустить реальної конкуренції, а навпаки, буде прагнути постійного самовідтворення. Відповідно, правила доступу до влади (політичної боротьби) виписані таким чином, що перемогти на виборах може тільки сама влада. Отже, для людей, які не пов’язані з олігархатом (або ставлять собі за мету зруйнувати/змінити поточну систему) не має сенсу грати у вибори. Але що має сенс? Вмикаємо здоровий глузд і творчо переосмислюємо головні тези «Школи юного кальмара».

5. Процес має відповідати меті. Політика робиться не лише через партії

Метою політики є боротьба за владу. Метою Тетяни Монтян та її партії є зміна суспільного ладу на засадах священного права приватної власності, прозорого та раціонального управління спільним ресурсом, встановлення нових правил гри та їх ретельного дотримання тощо.

Як було вказано вище, в сучасній Україні політична боротьба у формі партії неможлива або сильно обмежена. Але політики змушені реагувати на запити суспільства, особливо у кризові моменти, коли піднімається хвиля народного невдоволення і політики судомно шукають ідеї, за допомогою яких можна цю хвилю осідлати.

Мейнстрімні партії, звичайно, не можуть дати такі ідеї, бо їх мета – продаж свої брендів та лідерів виборцю, а не вироблення світоглядних концепцій. І тут на допомогу приходять експерти та громадські авторитети, які мають ідеї, але при цьому (і це важливо) публічно не претендують на шматок влади. Відповідно, альтернативою партійної боротьби на виборах є пряма боротьба за уми 10% думаючого населення, тобто просвіта та агітація. Для цього не потрібна партія – досить мати громадську організацію або взагалі громадський рух.

Прекрасним прикладом позапартійного впливу на політику є реалізація ідеї відкритих реєстрів власності. Про важливість цього кроку я років із десять тому почув саме від Тетяни Монтян, коли вона була «простим активістом», «юристом-експертом», а не політиком. І ось – Монтян у владі не було і немає, а правила гри змінились відповідно до її закликів та рекомендацій.

Робота в громадському секторі не має таких жорстких рамок, як політична боротьба, і дає набагато ширше поле для маневру. Це поле, звичайно, теж засмічене грантоїдами та симулякрами громадських організацій, але все ж не так щільно, як у світі політичних партій. Отже, моя думка – Монтян та команда має зосередитися на громадській роботі, а партію переформатувати у громадський рух. Це також дозволить розширити соціальну базу «Спільної дії» за рахунок практично мислячих людей, у яких виробилася відраза до публічної політики в її українському варіанті.

Єдиний виняток доцільності збереження партійного формату – коли участь у виборах з точки зору використання ресурсу дає можливість поширити ідеї «СД» більш ефективно, ніж громадська діяльність.

6. Горизонтальні структури живіші за вертикальні

Цей пункт не має прямого стосунку до ідей Тетяни Монтян, але важливий з точки зору роботи з помилками.

У якийсь момент команда Монтян помітила, що рейтинг СД суттєво відстає від особистого рейтингу Монтян (заміряного в рамках одного київського округу). Відповідно було прийнято рішення про «монтянизацію» партії, принаймні, на рівні Києва, тобто про прив’язку бренду «СД» до особистості Монтян, сподіваючись, що її ім’я паровозом витягне усю партію.

Таким чином, команда знову спробувала пограти в політику за правилами, встановленими олігархами. У сучасній українській політиці це мудровано називається «партія лідерського типу», хоча насправді такі «партії» та їх «лідери» є фейками, симулякрами, які підтримуються (і знищуються!) виключно за рахунок медійного ресурсу. Наслідки такого рішення очевидні – у Києві СД успішно «перекричали» конкуренти. Більше того – ще й максимально заляпали Монтян та СД у віртуальному гівні.

Відповідальність за поразку несе як особисто Тетяна Монтян, яка невміло розпорядилася ресурсом (популярністю), оскільки спробувала бути одночасно і політиком, і живою людиною, так і вся команда, яка замість кропіткої низової роботи вирішила інвестувати весь ресурс в одного кандидата.

На щастя, ми бачимо, що інші нові партії, зокрема, «Сила людей» та «Демократичний альянс» наразі уникають вертикалізації, і тому мають більшу стійкість у довгостроковій перспективі. До речі, «Демократичному альянсу» теж не завадило би змінити лідера.

Отже, повертаємося до коріння. Оті 0,3%* голосів, відданих за СД у Києві – і є реальна чисельність прихильників СД. Ці люди точно знали, за кого із 40-ка партій вони голосують. 0,3% киян – це все одно декілька тисяч виборців, з головою і руками, які не полінувалися підняти дупу і поставити хрестик за непрохідного, але близького їм кандидата. І саме з ними треба працювати. При цьому не забуваючи, що електоральний потолок партії – 10%.

(*точні цифри невідомі, це метафора, імовірно, близька до дійсності)

7. Спочатку ресурс, потім – бикування

«Правий той, хто сильніший». «Не бикуй без ресурсу». Це тези, які проповідує Тетяна Монтян. Разом із тим, СД займалася саме тим, що намагалася «биканути» (поборотися за владу) без ресурсу.

Цілком очевидно, що на поточному етапі метою партії (руху) «Спільна дія» має бути саме максимальне примноження ресурсу, яким володіють її члени та прихильники, і тільки потім, після досягнення необхідного ресурсу – боротьба за владу.

На жаль, ми тут теж бачимо згубний вплив «монтянизації» партії. Сама Тетяна Монтян добре фізично, психологічно і навіть юридично підготована, має зв’язки (і, можливо прихильність) серед сильних світу цього, достатньо матеріально забезпечена, має сякий-такий доступ до медійного ресурсу тощо. Цього досить для того, щоби вона могла вільно і відносно ефективно бикувати (у дозволених межах). Тому може здаватися, що і партія володіє такими перевагами. Але ж це зовсім не так – партія та партійці за своєю ресурсністю наразі не дотягують до лідера.

8. Добро має бути з кулаками (і при баблі)

Відповідно, повертаємося до джерел. Головною метою «Спільної дії» у середньостроковій перспективі має стати примноження ресурсів кожного із членів організації та організації в цілому. Господарська кооперація, самозахист, взаємна підтримка, правова освіта, фізична та психологічна підготовка, вміння бути потрібним (незамінним) для окремих представників чинного олігархату тощо. Має бути зроблена ставка на якість, а не на кількість прихильників партії. «Спільна дія» не може вибороти більше 10% населення, але вона може зробити ці 10% впливовими на 90%. Образно кажучи, кожен з цих 10% має бути як мінімум Тетяною Монтян за обсягом доступного йому ресурсу.

Якщо вірити викладкам Тетяни Монтян, ця 10% організація, організована відповідно до передових практик співробітництва та управління спільним, з часом має стати потужнішою за інші 90%, які зайняті тим, що пожирають одне одного і розтринькують ресурси. Або принаймні вціліти в руїні та анархії, що стрімко насувається на нашу країну. І тоді 10% добре організованих і прокачаних альтруїстів зможуть змінити правила гри для інших 90%, реалізувавши кінцеву мету партії.

  1. Урок перемоги у Бучачі

Останні місцеві вибори показали, що нові партії мають значно більші шанси на успіх на місцевому, периферійному рівні, ніж у великих містах або на загальнонаціональному рівні. Це очевидно – в одному Києві тільки офіційний бюджет складає 20 мільярдів гривень, а є ще комунальні підприємства, земля, та інші пряники, які гарантують те, що нові партії ніхто до корита не пустить. У 2014 році до ради випадково проліз «Демальянс», але цю помилку виправили вже цього року.

Разом із тим, на периферії ставки значно нижчі, що дає більші можливості для входження у владу. Цю тенденцію вже відзначив Василь Гацько у своїх підсумках виборів. Зрештою, периферія є дуже відносною: якщо у Києві «Демальянс» взяв менше 5%, то у Броварах – уже 9%. Інший характерний випадок – перемога Мішеля Терещенка у Глухові із результатом 65%. Щоправда, для цього знадобилася підтримка п’яти народних депутатів, одного загальнонаціонального видання та «міжнародного співтовариства», яке залишилося невідомим, але це все, зрештою, тільки підтверджує правильне планування та організацію процесу.

Висновок простий: партіям та рухам із всеукраїнськими амбіціями варто зосередитися на взятті більшості у малих містах та населених пунктах, особливо там, де складаються сприятливі обставини (сильний лідер місцевого осередку, високий відсоток молоді серед виборців, взаємознищення «старих» місцевих еліт тощо). Зрештою навіть нещасні 200 000 грн., витрачені впусту на виборчу заставу в Києві, могли би бути використані зі значно вищім результатом у якому-небудь Фастові чи Вишневому.

Більш радикальним варіантом може бути свідома територіальна концентрація прихильників в межах одної самоврядної одиниці. Грубо кажучи, замість того, щоби кожному київському активісту поодинці боротися за створення ОСББ у своєму будинку, населеному «пофігістами», можна побудувати або викупити окремий будинок саме для членів «Спільної Дії». Або заселити окремо взяте село в Київській області, що є кращим за ОСББ, бо дає більші можливості для самоврядування. Як показує приклад громади Бобриці, для впливу на місцеву політику немає потреби навіть брати більшість у населеному пункті – досить сформувати активне ядро поселенців із середнім фінансовим ресурсом, які матимуть, у першу чергу, ідейну та організаційну перевагу.

Advertisements
Оприлюднено в Київ, думай глобально, самоорганізація / спільна дія, скажу від себе | Позначки: | Залишити коментар

Геннадій Корбан як герой епохи, що минає

Ну, я вже писав з цього приводу. Корбан – така людина, якій важко дати просту оцінку. З нього треба писати книгу, а потім знімати кіно.

Source: Геннадій Корбан як герой епохи, що минає

Оприлюднено в без теми | Залишити коментар

7 висновків з поразки Тетяни Монтян

На цих виборах я голосував за партію «Спільна дія» та Тетяну Монтян на посаду міського голови м. Києва. Звичайно, абсолютно чітко усвідомлюючи, що ані партія, ані пані Монтян не мають жодних шансів на перемогу.

Офіційних підсумків виборів наразі не підбито, але пані Монтян вже зробила досить емоційну заяву, яку можна коротко інтерпретувати як «я йду з посади голови партії» та «я йду з політики».

Як прихильник партії зі стажем, дозволю собі декілька коментарів з такої нагоди. Для стислості викладення тексту я пропущу деталі; кому цікаво – фейсбук Монтян, сайт київського осередку партії.

Я розумію, що цей текст прочитає до кінця максимум п’ять чоловік, але вірю, що він буде корисним не тільки для прихильників «Спільної дії», але для всіх громадян, які не задоволені діяльністю провідних політичних партій і разом із тим не задоволені виборчими результатами нових партій та рухів типу «Сила народу», «Демократичний альянс», «Поступ» тощо.

  1. Рішення про відставку з посади голови партії є правильним

Це правильна і здорова практика – голова партії, яка програла вибори, йде у відставку. Новим лідером має стати людина, яка добилася найкращого результату за підсумками виборів – наприклад, голова місцевого осередку СД у славному місті Бучач Анатолій Дубина, який провів місцевий осередок партії у міськраду.

Зрештою, політикою мають займатися політики. Тетяна Монтян – прекрасний адвокат, глибокий науковець, активний громадянин, але не політик. І це насправді є доброю новиною. Очевидно, що пані Монтян не перестане проповідувати свої ідеї щодо побудов здорових інституцій та управління спільним. Питання є лише щодо того, чи варто взагалі продовжувати боротьбу політичними методами.

  1. Дії мають відповідати переконанням

Відносна невдача Тетяни Монтян та «СД» як політичного проекту полягає в першу чергу в тому, що сама пані Монтян вирішила поводитися всупереч тим ідеям, прихильником яких вона є.

  1. 10% ніколи не стануть 90%

Відповідно до викладок самої Тетяни Монтян, думаючих, соціально активних альтруїстів у будь-якому суспільстві не більше 10%. Для перемоги на виборах і формування більшості у місцевій раді або в парламенті треба мінімум 50%. Відповідно, навіть за умови ідеальної виборчої кампанії максимальний результат «Спільної дії» та її лідера становитиме 10%. Чи варта гра ставок? Очевидно, що ні. Тим більше, коли разом з СД за ці самі 10% змагаються «Демократичний альянс», «Сила людей» та інші «інтелігентські» партії та кандидати.

  1. Грай по реальних правилах

«Переможець отримує все» – це базове правило сучасної України. Наслідком цього правила є те, що колективний олігархат (як поточний переможець) ніколи не допустить реальної конкуренції, а навпаки, буде прагнути постійного самовідтворення. Відповідно, правила доступу до влади (політичної боротьби) виписані таким чином, що перемогти на виборах може тільки сама влада. Отже, для людей, які не пов’язані з олігархатом (або ставлять собі за мету зруйнувати/змінити поточну систему) не має сенсу грати у вибори. Але що має сенс? Вмикаємо здоровий глузд і творчо переосмислюємо головні тези «Школи юного кальмара».

  1. Процес має відповідати меті. Політика робиться не лише через партії

Метою політики є боротьба за владу. Метою Тетяни Монтян та її партії є зміна суспільного ладу на засадах священного права приватної власності, прозорого та раціонального управління спільним ресурсом, встановлення нових правил гри та їх ретельного дотримання тощо.

Як було вказано вище, політична боротьба у формі партії неможлива або сильно обмежена. Але політики змушені реагувати на запити суспільства, особливо у кризові моменти, коли піднімається хвиля народного невдоволення і політики судомно шукають ідеї, за допомогою яких можна цю хвилю осідлати. Мейнстрімні партії, звичайно, не можуть дати такі ідеї, бо їх мета – продаж свої брендів та лідерів виборцю, а не вироблення світоглядних концепцій. І тут на допомогу приходять експерти та громадські авторитети, які мають ідеї, але при цьому (і це важливо) не претендують на шматок влади. Відповідно, альтернативою партійної боротьби на виборах є пряма боротьба за уми 10% думаючого населення, тобто просвіта та агітація. Для цього не потрібна партія – досить мати громадську організацію або взагалі громадський рух.

Прекрасним прикладом позапартійного впливу на політику є реалізація ідеї відкритих реєстрів власності. Про важливість цього кроку я років із вісім тому почув саме від Тетяни Монтян, коли вона була «простим активістом», «експертом», а не політиком. І ось – Монтян у владі не було і немає, а правила гри змінились відповідно до її закликів та рекомендацій.

Робота в громадському секторі не має таких жорстких рамок, як політична боротьба, і дає набагато ширше поле для маневру. Це поле теж засмічене грантоїдами та симулякрами громадських організацій, але все ж не так щільно, як у світі політичних партій. Отже, моя думка – Монтян та команда має зосередитися на громадській роботі, а партію переформатувати у громадський рух.

Єдиний виняток – коли участь у виборах з точки зору використання ресурсу дає можливість поширити ідеї СД більш ефективно, ніж громадська діяльність.

  1. Колективне управління ресурсом є більш ефективним, ніж одноосібне

Це, звичайно, трохи притягнуто за вуха і не має стосунку до ідей Тетяни Монтян, але важливо з точки зору роботи з помилками.

У якийсь момент команда Монтян помітила, що рейтинг СД суттєво відстає від особистого рейтингу Монтян (заміряного в рамках одного київського округу). Відповідно було прийнято рішення про «монтянизацію» партії, принаймні, на рівні Києва, тобто про прив’язку бренду СД до особистості Монтян, сподіваючись, що її ім’я паровозом витягне усю партію.

Таким чином, команда знову спробувала пограти в політику за правилами, встановленими олігархами. У сучасній українській політиці це мудровано називається «партія лідерського типу», хоча насправді такі «партії» та їх «лідери» є фейками, симулякрами, які підтримуються (і знищуються!) виключно за рахунок медійного ресурсу. Наслідки такого рішення очевидні – у Києві СД успішно «перекричали» конкуренти. Більше того – ще й максимально заляпали Монтян та СД у віртуальному гівні. У битві симулякрів реальні живі люди типу Монтян не мають шансів.

Відповідальність за поразку несе як особисто Тетяна Монтян, яка невміло розпорядилася ресурсом (популярністю), оскільки спробувала бути одночасно і політиком, і живою людиною, так і вся команда, яка замість кропіткої низової роботи вирішила інвестувати весь ресурс в одного кандидата.

Отже, повертаємося до коріння. Оті 0,3%* голосів, відданих за СД у Києві – і є реальна чисельність прихильників СД. Ці люди точно знали, за кого із 40-ка партій вони голосують. 0,3% киян – це все одно декілька тисяч виборців, з головою і руками, які не полінувалися підняти дупу і поставити хрестик за непрохідного, але близького їм кандидата. І саме з ними треба працювати. При цьому не забуваючи, що електоральний потолок партії – 10%.

(*точні цифри невідомі, це метафора, імовірно, близька до дійсності)

  1. Спочатку ресурс, потім – бикування

«Правий той, хто сильніший». «Не бикуй без ресурсу». Це тези, які проповідує Тетяна Монтян. Разом із тим, СД займалася саме тим, що намагалася «биканути» (поборотися за владу) без ресурсу.

Цілком очевидно, що на поточному етапі метою партії (руху) «Спільна дія» має бути саме максимальне примноження ресурсу, яким володіють її члени та прихильники, і тільки потім, після досягнення необхідного ресурсу – боротьба за владу.

На жаль, ми тут теж бачимо згубний вплив «монтянизації» партії. Сама Тетяна Монтян добре фізично, психологічно і навіть юридично підготована, має зв’язки (і, можливо прихильність) серед сильних світу цього, достатньо матеріально забезпечена, має сякий-такий доступ до медійного ресурсу тощо. Цього досить для того, щоби вона могла вільно і відносно ефективно бикувати (у дозволених межах). Тому може здаватися, що і партія володіє такими перевагами. Але це ж не так – партія та партійці за своєю ресурсністю наразі не дотягують до лідера.

  1. Добро має бути з кулаками (і при баблі)

Відповідно, повертаємося до джерел. Головною метою «Спільної дії» у середньостроковій перспективі має стати примноження ресурсів кожного із членів організації та організації в цілому. Господарська кооперація, самозахист, взаємна підтримка, правова освіта, фізична та психологічна підготовка, вміння бути потрібним (незамінним) для окремих представників чинного олігархату тощо. «Спільна дія» не може вибороти більше 10% населення, але вона може зробити ці 10% впливовими на 90%. Образно кажучи, кожен з цих 10% має бути як мінімум Тетяною Монтян за обсягом доступного йому ресурсу.

Якщо вірити викладкам Тетяни Монтян, ця 10% організація, організована відповідно до передових практик співробітництва та управління спільним, з часом має стати потужнішою за інші 90%, які зайняті тим, що пожирають одне одного і розтринькують ресурси. Або принаймні вціліти в руїні та анархії, що стрімко насувається на нашу країну. І тоді 10% добре організованих і прокачаних альтруїстів зможуть змінити правила гри для інших 90%, реалізувавши кінцеву мету партії.

Оприлюднено в самоорганізація / спільна дія, скажу від себе | Залишити коментар

Мішель Терещенко перемагає на виборах міського голови Глухова

Як кувалася перемога – звіт з ФБ-сторінки Олени Єскіної:

“Як можна в таких умовах здобути перемогу? Насправді, все дуже просто.
1. Мішель Терещенко ніколи не збирався йти у політику: взяти участь у виборах міського голови його умовили самі глухівчани.
2. Виборчу кампанію для Мішеля Терещенка теж проводили самі глухівчани, які змогли належним чином організуватися та розподілити між собою обов’язки. Багато небайдужих людей приїхало з Києва, а також з Сум допомагати, особливо в останні дні перед виборами та у день виборів. Вся команда Мішеля під час виборів, а також спостерігачі, працювали ВИКЛЮЧНО на волонтерських засадах! Таких вмотивованих, щирих, професійних фахівців я раніше рідко де зустрічала!
3. Мішеля Терещенка підтримали всі демократичні політичні сили у Глухові та агітували за нього. Після зради Свободи, РПЛ, Батьківщини члени їх міських партійних організацій продовжували підтримувати Мішеля.
3. Штаб Мішеля Терещенка напередодні та у день виборів спрацював дуже професійно:
заплановані провокації та фальсифікації були своєчасно виявлені та зупинені. Замінені продажними політичними силами члени ТВК були оперативно введені до складу ТВК шляхом заміни членів іншої партії. Порушені кримінальні справи. Величезну допомогу у спостереженні за голосуванням здійснили народні депутати України: ті, хто спеціально приїхав у Глухів (Павло Кішкар, Ганна Гопко, Віктор Кривенко) та ті, хто займався контролем ситуації безпосередньо з Києва.
Міжнародна спільнота теж дуже уважно спостерігала за розвитком подій…
4. Величезну роль зіграли засоби масової інформації національного рівня, які висвітлили ситуацію якою вона була та не дали створити “ефект ізоляції”. Окремо хочу виділити газету “День”, яка зробила справжній інформаційний прорив та стала улюбленою серед багатьох глухівчан.
5. Щире бажання Мішеля слугувати суспільству й продовжувати традиції своїх пращурів, а також його досягнення у бізнесі, зокрема, створення декількох виробничих підприємств у місті, надихала глухівчан: Терещенко перетворював, навіть, локальні зустрічі на справжні народні віча, які відбувалися виключно на вулиці (жодне приміщення в місті не надавали) у будь-яку погоду. А ще у Мішеля є унікальна якість – він неймовірно відкритий та позитивний: миттєво знаходить спільну мову з будь-якою людиною та щиро пропонує свою допомогу, нічого не очікуючи натомість… Тому, його завжди оточує величезна кількість друзів та всі раді бути чимось корисними.

Синергія від всього переліченого та непереліченого і забезпечила перемогу Мішелю Терещенку, він набрав майже 65%!

Результати виборів в Глухові вважаю безпрецендентною перемогою місцевої громади над представниками олігархічного кримінального угруповування. Це саме той випадок, коли глухівчани продемонстрували всій Україні, що немає нічого неможливого!”

Оприлюднено в бізнес / економіка, думай глобально, жити і перемагати, паростки майбутнього, рекомендую, самоорганізація / спільна дія | Позначки: | 2s коментарів

Для чого голосувати на місцевих виборах?

Причина номер один: за якість вашого життя відповідає в першу чергу ваш депутат сільради/міськради, а не Порошенко або Яценюк. Наочно це демонструє рух «Чесно» у своїй листівці «Нахіба нам депутат?».

Причина номер два: якщо ви зацікавлені у появі нових облич у політиці, ви просто зобов’язані йти на місцеві вибори. Висування на виборах у міськ-сіль-раду потребує значно менших фінансових ресурсів і дає шанс активним громадянам, які не можуть собі дозволити залити округ товстим шаром листівок, гречки та пофарбованих парканів, але чисто фізично можуть просто обійти і особисто поспілкуватися із своїми виборцями, як це робила, наприклад, Ірина Федорів у Коцюбинському у 2010 році, або зараз робить Василь Гацько у Києві (хоча обійти весь тримільйонник трохи важче, ніж один квартал смт, тому аналогія не повна).

Причина номер три: саме на місцевих виборах відпрацьовуються технології виборів національних. Зокрема, ми вже бачимо, як новим законом влада встановила монополію партій, фактично ліквідувавши процедуру самовисування кандидатів до рад. Ми бачимо безліч нових партійних проектів, які відпрацьовують схеми «регіоналів під прикриттям», «гречка по-новому», «ми не олігархи, ми з народом» і т. ін.

Також ми бачимо, як чинна влада заблокувала входження нових партій у владу, підвищивщи прохідний барєр з 3% до 5%. Тобто тепер неможливе повторення історії успіху “Демократичного Альянсу” на місцевих виборах у Києві 2014 року, коли абсолютно нова партія без фінансового ресурсу, набравши 3% підтримки, таки прорвалася у тісне коло київських дерибанників.

На основі результатів саме цих місцевих виборів 25 жовтня буде визначатися політика цілої країни протягом найближчого року або двох.

Зрештою, не забуваємо, що політичний проект «ВО Свобода» увійшов у велику політику саме тоді, коли він переміг на (дуже неоднозначних) дострокових виборах у Тернопільську обласну раду 2009 року.

Отже, як каже Тернопільський Сірий ака Сергій Притула:

Репости і поширення в соцмережах вітаються і додають плюси в карму.

Оприлюднено в скажу від себе | Позначки: | Залишити коментар

За кого голосувати на місцевих виборах? Як визначається переможець? Хто балотується за моїм округом? Де знайти інформацію про кандидата?

Погані політики обираються добрими громадянами, які не ходять на вибори

(народна американська мудрість)

З нагоди чергових виборів вирішив зібрати в одному місці всю корисну інформацію, що зустрічається в інтернеті.

Базове джерело, звичайно – сайт Центральної виборчої комісії. Списки кандидатів, біографії тощо. Оптимізовану інформацію надає ресурс 25-10-2015 – вбиваєш в полі адресу, і маєш свій округ і списки всіх кандидатів. Ось, наприклад, як виглядає результат для міста Умань Черкаської області.

Як працює новий закон про місцеві вибори

«БіБіСі Україна» розповідає про п’ять новацій місцевих виборів: «привідкриті списки», підвищення прохідного бар’єра для партій, вибори мерів у два тури (у містах з понад 90 тис. мешканців), жіночу квоту у списках.

Українська правда пише на ту же тему: «Сюрпризи місцевих виборів: що треба знати, щоб не «зламати мозок».

Український кризовий медіа-центр унаочнив новели закону в інфографіці:regional-vote-ukr-03-3

Хто балотується в моєму місті? Де знайти інформацію про кандидатів?

Сайт «Місцеві вибори 2015» від «Чесно». Зібрано інформацію по всіх регіонах України, як мінімум, по кандидатах/депутатах обласного рівня. Можна, наприклад, дізнатися, чому депутати Хмельницької ради не пишуть депутатські запити або хто з депутатів запорізької міської ради злісно прогулює засідання.

Схожий сервіс пропонує «Слово і діло»: рейтинг (без)відповідальності мерів українських міст. Редакція сайту ретельно відстежувала обіцянки міських голів та їх виконання. Наразі найбільш ефективним мером значиться голова Кіровограда Іван Марковський, найменш ефективним – голова Чернігова Олександр Соколов.

Нарешті, канал «24» створив спеціальний сайт «Вибори-2015», де можна також знайти інформацію про кандидатів або, наприклад, про розмір грошових застав, які вносили кандидати у мери в різних містах України.

Київ

Кияни можуть знайти відповідь на вищевказані питання на сайті DreamKyiv Спецпроект «Місцеві вибори-2015».

Побіжний огляд кандидатів на посаду міського голови Києва від них же.

Організація виборів та контроль виборчого процесу

Якщо ви або хтось із ваших знайомих працює у виборчій комісії, ще не пізно відвідати систему онлайн-навчання членів виборчих комісій «Виборком». Сайт розкажує і показує, як організувати й провести вибори на дільниці. Відеолекції, друковані матеріали, зразки документів. Як на мене, мегакорисна ініціатива.

Громадянська мережа «ОПОРА» моніторить дотримання виборчого законодавства по всій країні і навіть роздає спеціальний додаток під Андроїд в допомогу свідомомому виборцю.

Огляд політичних партій на виборах-2015

Нові партії (які не є вже такими новими): публікація руху «Чесно»: Шпаргалка виборцю: нові партії

Хто з парламентських партій виконує програмні обіцянки – проект від «ВоксЮкрейн».

Огляд рейтингів партій та кандидатів від Володимира Фесенка (Київ, Дніпропетровськ, Харків, Одеса)

Багато рейтингів кандидатів у мери та партій на виборах по містах України – від Ужгорода до Миколаєва.

Сім порад виборцю від Юрія Романенка, або практичний курс лайнознавства :).

Додатково можна прочитати матеріали, присвячені попереднім виборам – усі обличчя, по суті, ті ж самі :)

Як маєте щось додати – сміливо скидайте в коменти.

Репост і поширення цієї статті покращує карму і сприяє політичному одужанню країни.

Оприлюднено в Київ, рекомендую, самоорганізація / спільна дія, інтернетне | Позначки: , | Залишити коментар

Курси і тренінги з підприємництва

Однією із моїх нав’язливих ідей є відродження культури підприємництва в Україні. І ось ця ідея почала опановувати маси. До вашої уваги – підприємницькі програми від трьох різних постачальників у Києві (описи програм взято з сайтів постачальників):

10 жовтня 2015 року. Одноденний бізнес-практикум «Як створювати бізнес в Україні» від Startup Ukraine. У Startup Ukraine є й грунтовніші програми – дивіться на сайті.

Під час бізнес-практикуму будуть розглянуті основні етапи бізнесу, для новачків у цій сфері. А саме:
– Розробка актуальної бізнес-ідеї;
– Аналіз ринку і вибір своєї ніші на ньому;
– Етапи виходу на ринок нового продукту;
– Основи продажів через Інтернет;
– Фінанси і стратегічне планування.

Вартість: 450-650 грн.

15-18 жовтня 2015 року. Лекторій «Вільної школи підприємництва».

Програма: три питання замість однієї теми. Перший – вивчення досвіду працюючих бізнесів (запуск підприємства, маркетинг, робота з персоналом і клієнтами). Другий – вільні ринкові ніші для створення своєї справи. Третій – юридичні, фінансові та адміністративні питання роботи бізнесу в Україні.

Вартість: 1500 грн.

15 жовтня – 21 листопада 2015 року. Школа Українського Підприємництва від «Часопису».

Школа Українського Підприємництва — це інтенсивна навчально-практична програма для тих, хто починає власну справу або прагне розвинути вже існуючий бізнес, яка поєднає теорію та практику побудови власного бізнесу у супроводі 20 досвідчених менторів. Формат програми — модульна система, поєднання навчальних сесій, воркшопів, майстер-класів, тематичних зустрічей, семінарів з базових бізнес-тем та індивідуальних консультацій.

Вартість: вона є, але суми ніде не вказано.

Оприлюднено в бізнес / економіка, паростки майбутнього | Позначки: | Залишити коментар

Карел Чапек. «Мати», 1938

Зустрів цей твір випадково, у пошуках «Війни з саламандрами» Чапека. Прочитав і досі не відпускає. Чапек – великий майстер, і ця п’єса дуже на часі. Про матерів і солдатів, про війну та обов’язок, про батьків та дітей. Про жіноче й чоловіче. Про мертвих, і живих, і ненароджених. Жодного зайвого слова. Я наводжу тільки фрагменти для ознайомлення, але читати треба все.

Карел Чапек. «Мати» (Matka), 1938

Дійові особи:

Мати
Батько, офіцер, що загинув в колоніальній війні у Африці 17 років тому.
Діти – п’ятеро братів:
Онджей (Ондра) – лікар
Їржи (Їрка) – авіатор
Корнель – офіцер, прибічник уряду, противник революції
Петр – журналіст (?), прибічник революції
Тоні – поет
Дідусь
Чоловічий голос із приймача
Жіночий голос із приймача

***

Усі дії відбуваються у батьковому кабінеті.

Батьків кабінет; вікна розчинені навстіж. На середній стіні — портрет Батька в офіцерському мундирі; обабіч нього розвішані шаблі, рапіри, пістолети й рушниці, люльки з довгими цибухами, різні пам’ятки з колоніальних експедицій: списи, щити, луки й стріли, ятагани, а також мисливські трофеї: оленячі роги, голови антилоп тощо. Бічні стіни зайняті книжковими полицями, різьбленими шафами, стояком із начищеними рушницями, завішані східними тканинами, географічними картами, шкурами диких звірів. Взагалі кабінет переповнений усяким чоловічим причандаллям: на масивному письмовому столі словники, глобус, люльки, порожні шрапнельні набої замість прес-пап’є, скриньки для тютюну тощо; турецька канапа, витерті крісла, обшмугляні дзиґлики, арабський столик із шахівницею, ще один столик із дорожнім грамофоном; на шафах офіцерські кашкети й шоломи, а до того ж повсюди то химерні статуетки, то негритянські маски, то ще якась екзотика,— одне слово, все те, що його років двадцять-тридцять тому привозили як сувеніри з колоній чи далеких країв. Усе це вже на перший погляд здається дуже старосвітським, аж ветхим; у кабінеті, так би мовити, не чути духу житла, він схожий скоріш на родинний музей.

 

Дія перша:

 

Б а т ь к о. Та що ти, голубко! Таке придумала. Ну як би я міг їх псувати? Адже я вже… скільки це років?

М а т и. Невже сам не знаєш? Сімнадцять.

Б а т ь к о. Так багато?.. Ну, то коли хтось уже сімнадцять років мертвий, від нього лишається так мало, любонько. Що рік, то його меншає й меншає. Я вже ні на що не придатен, серденько. Хіба лиш на те, щоб тут на згадку про мене порох витирали.

М а т и. Однаково ти їх вабиш. Того вони й пхаються сюди весь час. Це все ж таки щось означає для хлопців: тато солдат, тато герой! Я бачу, як воно їх чарує. Завжди чарувало.

Б а т ь к о. Не треба було розповідати їм про мене, серденько. Це твоя помилка.

М а т и. Не треба було розповідати? Що це ти балакаєш? А хто ж іще має зберігати пам’ять про тебе, як не я? Адже відколи тебе пе стало, Ріхарде, чи багато я мала втіхи, крім дітей та споминів про тебе? Я знаю свій обов’язок перед тобою, коханий мій. Чи багато є дітей, що можуть так пишатися своїм батьком?.. Ти не уявляєш, що це означало для наших хлопців То невже я мала позбавити їх цього?

Б а т ь к о. Ти перебільшуєш, люба. Не сердься, але щодо цього ти завжди перебільшувала. Яке там геройство! Нічого надзвичайного там не було. Така собі дрібна сутичка з тубільцями… та ще ж нас і побито.

М а т и. Я знаю, ти завжди так кажеш. Але ваш генерал тоді сам написав мені: «Шановна пані! Ви оплакуєте героя. Ваш чоловік сам зголосився взяти участь у найнебезпечнішій операції…»

Б а т ь к о. Та це ж тільки говориться так, серденько. Він тільки хотів якось утішити тебе, коли вже… таке зі мною сталось. Яке там геройство! Когось треба було послати. Якби не зголосився я, пішов би хтось інший. От і все.

М а т и. Але в того іншого, може, не було б п’ятьох дітей, Ріхарде!

Б а т ь к о. Може, й так; та коли в когось п’ятеро дітей, це ще не означає, що він повинен бути поганим солдатом, любонько. Одне слово, я не зробив нічого надзвичайного… але ти цього не зрозумієш, люба: в бою людина мислить зовсім інакше. Це важко пояснити. Сторонньому воно, може, здається, бозна-яким геройством, але тобі самому… Просто так треба, і все. Той фланг треба було прикрити. Ось дивись: тут наступали головні сили, а отут збоку лишався прохід у горах. І той прохід ми мали зайняти невеликим загоном. Оце й усе. П’ятдесят двоє вбитих, тільки й того. Велике діло!

М а т и. П’ятдесят двоє вбитих… А всього скільки вас було?

Б а т ь к о. Ну… п’ятдесят двоє й було.

 

***

Мати і син Ондра, який був лікарем і помер в Африці, досліджуючи нову хворобу.

 

М а т и. От бач, Ондро! Хіба твоя смерть не була даремна? І непотрібна нікому?

О н д р а. Ні, матусю. Ти тільки цього не розумієш

Мати. Авжеж, не розумію. Я, мабуть, ніколи вас не розуміла. Я раз у раз чую це… від Їрки і від обох близнят: «Мамо, ти цього не розумієш…» Не розумію. Не розумію! Господи, я вже сама себе перестаю розуміти. Адже ви — часточки мого тіла. Та й ти, Ріхарде, ввійшов у мене й став моїм тілом і душею. І я вас не розумію? Що ж у вас є таке особливе, таке страшенно своє, що я вже й зрозуміти вас не здатна?

О н д р а (підходить до неї). Матусю, тобі не можна хвилюватись. У тебе слабе серце, тобі це шкодить.

М а т и. Не перебивай! Чого ж я вас так добре розуміла, поки ви були малі, пам’ятаєш, Ондро? Коли хтось із вас надворі, бувало, заб’є коліно, я це вдома відчувала й зразу вибігала… А коли ви всі сиділи за столом, я так глибоко почувала? це — я, Це все — я. Прямо всім тілом відчувала: оці діти — то я! А тепер: «Мамо, ти цього не розумієш…» Ріхарде, що це вступило в наших дітей – таке чуже й… вороже мені?

Б а т ь к о. Бач, рідненька, вони вже дорослі… і в них є свої інтереси.

М а т и. А я завжди знала тільки їхні інтереси, розумієш? Ви всі думаєте про свої справи, свою честь, своє покликання й ще бозна про що — таке велике, що я й справді його не розумію. А я… я весь вік думала тільки про вас. Я ніколи не знала іншого покликання, крім вас. Я знаю, в цьому не було нічого великого—тільки клопотатись та любити… Та коли я вам, п’ятьом дітям, подавала на стіл страву, для мене це було наче якийсь обряд. Ондро, Ондро, ти й гадки не маєш, як порожньо за столом без тебе!

 

***

Дія відбувається у тій же кімнаті, входить Петр, який був одним з провідників революції.

 

Б а т ь к о (підводиться). Чим ти її так налякав, Петре? І скажи, будь ласка, звідки ти тут узявся взагалі?

О н д р а. Хвилиночку, тату. (Обертає Петра до світла й дивиться йому на чоло). Отакої! Одна, дві. (Розхристує йому сорочку й торкає пальцем груди). Одна, дві, три. Оця пройшла прямо крізь серце.

Б а т ь к о. Покажи-но. Гарно влучено!… Що за диво — це схоже на… Ми були якось розстріляли одного араба. Хлопче, як це з тобою сталося?

П е т p. І мене розстріляли, тату.

Б а т ь к о. Ого! І стріляли солдати?

П е т p. Солдати, татусю.

Б а т ь к о. Сподіваюсь, не за зраду, Петре?

Петр. Ні, тату. Я боровся за велику… й благородну
справу.

Б а т ь к о. Проти солдатів? Щось не віриться, хлопче

П е т p. На нашому боці теж є солдати, тату.

Б а т ь к о. З обох боків — солдати?

П е т p. Так.

Б а т ь к о. Наші проти наших?

П е т p. Так, тату.

 

***

Б а т ь к о. Правда: люди завжди за щось умирали, той за те, а той за те; інакше, мабуть, не можна. Але часом мені думається: якби я тепер був полковником або генералом у відставці й жив тут із вами та матусею — писав би мемуари й копав землю в садку… Непогано було б; хлопці. Що не кажи, а життя — це життя; принаймні можеш робити щось. Я знаю, ви всі віддали життя за щось велике: Ондра — за науку, а Їржа — за технічний прогрес, а Петр — за що, власне, ти загинув, Петричку?

П е т p (розставляючи фігури на шахівниці), За рівність і свободу, тату.

Б а т ь к о. Ага. А я за короля, вітчизну і честь прапора. А може, за те, що наш полковник віддав дурний наказ; та чи не однаково тепер? Усе це великі й прекрасні речі, та тільки… знаєте, я довше від усіх вас мертвий, то можу вам сказати: непогано було б і пожити ще трохи. Я дуже любив життя, діти. Страшенно любив. І тепер, дивлячись на вас, думаю: може, хто з цих хлопців колись справді зробив би щось путяще… або й визначне. А так — хто ви? Герої, та й усе. Шкода, хлопці. Ви б могли ще пожити.

 

***

Невдовзі на країну нападає агресивний сусід.

 

Ж і н о ч и й г о л о с і з п р и й м а ч а (пристрасний, наполегливий). Це злочин. Злочинно порушено всяке право, розтоптано всі угоди, вчинено якнайбрутальніше насильство. Слухайте, слухайте, слухайте! Без оголошення війни, без ніякого приводу, без жодної спроби порозумітися чужа армія перейшла кордон нашої країни. Без жодного слова попередження, без приводу, без оголошення війни ворожа артилерія й авіація почала бомбардував наші міста. Ворог скористався з того, що наш народ сам знесилив себе громадянською війною, і вдерся на нашу територію, нібито щоб відновити лад. Хто дав йому таке право? Ніхто! Які він мав підстави для втручання? Ніяких! Ми звертаємось до всього світу: слухайте! Вчинено злочин, учинено нечуваний злочин! We call the worlds hear, hear, it is an outrage, it is an awful crime! Nous appelons toute Thumanite: voyez, quel crime! Wir rufen die ganze Welt: es wurde ein schreckliches Verbrechen begangen! Наш народ, наш нещасний знеможений народ добивають, мов поранену тварину!

М а т и (вимикає радіо). Ні, ні. Марні твої слова. Я не можу послати нікого, я вже нікого не маю. Тоні не може піти, Тоні ще дитина. Нема такого закону, щоб і діти йшли на війну. Це безглуздя. З якої речі ти посилаєш до війська чужих чоловіків і синів? Вони не твої, то й помовч! Чи ти маєш сина? Маєш, скажи? (Вмикає приймач).

Г о л о с і з п р и й м а ч а. Вже не людина, а сама вітчизна кличе вас. Я, ваша вітчизна, звертаюсь до всіх чоловіків. Я, мати-вітчизна, благаю своїх синів: обороніть мене, діти, обороніть…

М а т и (вимикає приймач). Ні, ти не мати! Це я мати, я, я, розумієш? Яке ти маєш право на моїх дітей? Якби ти була мати, то не змогла б посилати їх на війну. Ти б сховала їх, як я, ти б замкнула їх і кричала б: не віддам, не віддам!.. Я вже не маю кого віддавати, так і знай! Тут нема нікого. Тут є тільки я, стара божевільна жінка. Я вже віддала всіх синів. Більше я не маю, не маю!..

 

***

Останній, наймолодший син, Тоні, все ж збирається на війну.

 

Т о н і. Але ж коли така страшна війна, мамо…

М а т и. Не я в тому винна, Тоні. І жодна мати не винна. Ми, матері, ніколи ніяких війн не затівали, синочку; ми тільки розплачувалися за них своїми дітьми. Але я вже не буду така дурна, щоб віддати останнє. Хай там обходяться, як хочуть. Без мене. Я вже нічого не віддам. Я тебе не віддам, Тоні.

Т о н і. Мамо, ти не сердься, але я… мушу піти. Розумієш, це ж… ну, одне слово, наказ. Усі чоловіки повинні зголоситись…

М а т и. Який же ти чоловік, Тоні. Ти моя дитина.

***

Ж і н о ч и й г о л о с і з п р и й м а ч а. Слухайте, слухайте! Щойно одержано радіограму з нашого судна «Горгона»… Зачекайте, не можу розібрати. Наше судно «Горгона»… Ой боже! (Голос зривається). Пробачте, у мене там син. (Коротка пауза). Слухайте, слухайте, слухайте! «Наше учбове судно «Горгона»… на борту якого перебуває чотириста кадетів морської школи… спробувало прорвати ворожу блокаду й вернутись до свого порту.

О п’ятій годині сім хвилин… судно було торпедоване. «Горгона»… потопає. (Важке зітхання). Кадети на борту «Горгони» передають останній привіт своїм рідним і просять, щоб їм на прощання заграли… наш гімн». Сину мій! Синочку!

М а т и. Як? То й ти маєш сина? І в тебе є дитя?

Ч о л о в і ч и й г о л о с і з п р и й м а ч а. Алло, алло! алло! Припиняємо передачу вістей. Алло, алло, алло! Викликаємо учбове судно «Горгону»! Викликаємо «Горгону»! Алло! Алло, ви чуєте нас? Кадети на «Горгоні», увага! Кадети на палубі «Горгони», вітчизна посилає вам останній привіт!

Із приймача лунає гімн. Усі мерці мовчки підводяться й стають струнко.

М а т и. Чотириста хлопців. Ну як це можна… вбивати таких дітей?

П е т р. Тс-с, мамо, не говори!

Всі позастигали. Гімн стихає.

Ч о л о в і ч и й г о л о с і з п р и й м а ч а. Алло, алло, алло! Учбове судно «Горгона» більше не озивається.

К о р н е л ь. Прощайте, кадети! (Вішає рушницю на стіну).

***

Автор: Карел Чапек
Назва: Війна з саламандрами. Мати. Оповідання
Переклад: Ю.Я. Лісняк
Видавництво: «Дніпро». Вершини світового письменства, том 28
Рік видання:1978

Де взяти в паперовому форматі, не знаю. Невичитайний скан добрі люди виклали на «Толоці»: https://toloka.to/t35840

Оприлюднено в душа, книжки та читання, рекомендую | Позначки: , , | Залишити коментар

Як це робилось у Сан-Франциско

«Радійте, ви, гравці, і ви, повії. Ваш тріумф воістину великий. Ви здобули перемогу над усім, що святе, цнотливе і добродійне … Закон гарантує безпеку, але це брехня! Плачте ви, чесні люди Сан-Франциско. Оплакуйте місто, яке ви побудували!»

Автор цих рядків – Джеймс Кінг Уїльямський, редактор «Сан-Франциско Івнінг Булетін». Кількома місяцями пізніше, 14 травня 1856 року, Кінг був убитий серед білого дня пострілом з револьвера на розі вулиць Монтгомері і Вашингтона. Його вбивця, Джеймс П. Кезі, був одним з членів муніципальної ради Сан-Франциско.

У цей період на каліфорнійській сцені домінували дві політичні партії – демократи і так звані «Know Nothing» – «Нічого не знаю», їх представники належали до злодійського світу. Штаби обох партій, які складалися з професійних гравців, сутенерів і авантюристів, просунули своїх людей у ​​всі адміністративні та судові органи. Корупція була загальною. Злочини скоювалися серед білого дня і залишалися безкарними. Судді, присяжні, поліцейські – кожен мав свою ціну.

17 листопада генерал Річардсон – начальник поліції (маршал) Сполучених Штатів – був убитий на вулиці сутенером і впливовим політиком Чарлзом Кора за те, що зневажливо обійшовся в театрі із постійною коханкою Кора. Чарлз, що вірив у могутність своїх друзів, дав себе заарештувати. Він знав, що ніхто не наважиться його засудити, і нахабно заявив судді, що вважає себе невинним.

Обурена преса оголосила війну злочинному світу Каліфорнії і кримінальним політикам. Очолив боротьбу Джеймс Кінг Уїльямський (що взяв такий псевдонім, щоб відрізнятися від інших Кінгів – це прізвище було дуже широко поширена). Він з дня у день різко виступав проти корумпованих чиновників, розкривав їх зловживання владою. Для чесних людей він став героєм-правдолюбом, для злочинного світу – людиною, з якою потрібно розправитися. Їм не подобалося, що у своєму «Івнінг Булетін» скандальний журналіст «копається у брудній білизні» і «ексгумує трупи». Хоча він уже володів вісімнадцятьма газетами у Сан-Франциско, остання, «Івнінг Булетін», вже через півроку стала виходити найбільшим на Заході тиражем. 14 травня 1856 року у передовиці, якій судилося стати останньою, він сміливо взявся за Джеймса Р. Кейсі, колишнього мешканця в’язниці Сінг-Сінг. У статті Кінг писав, що Р. Кейсі «фальсифікував результати виборів при обранні його до окружної муніципальної ради», хоча його навіть не було у списку кандидатів.

Розлючений Кейсі зажадав від Кінга опублікувати спростування і вибачення. Той відмовився. Менше ніж за годину після цього він вже лежав на вулиці Монтгомері з кулею у грудях. Його агонія тривала шість днів.

І тоді населення Сан-Франциско, як і в 1851 році, збунтувалося. Вбивство Кінга вимагало відплати. За лічені години зібрався комітет пильності, і за два дні до нього записалися ще 3 500 осіб, серед них багато служили у міліції штату. Городяни були налаштовані на лінчування. Друзі Кейсі, які усвідомили що йому загрожувала небезпека, сховали його до в’язниці.

18 травня городяни, очолювані комітетом, почали штурм в’язниці. Перед її воротами була встановлена ​​гармата, і Вільям Коулемен, що став на чолі комітету пильності, дав шерифу Скейнеллу п’ять хвилин на те, щоби той випустив обох ув’язнених – Кейсі і Кора. Коулемен вийняв з кишені годинник і став рахувати хвилини. Точно через п’ять хвилин ворота розчинилися. Кору і Кейсі привели у штаб-квартиру комітету, і 20 травня розпочався їхній процес.

Того дня пополудні помер Джеймс Кінг Уїльямський. Сан-Франциско поринув у жалобу. Закрилися усі магазини, усі робітники припинили роботу, вулиці одяглися в чорний креп, задзвонили дзвони усіх церков. Похорон сміливого журналіста відбувся 22 травня і пройшов незвичайно урочисто. Кажуть, що за катафалком йшло тридцять тисяч чоловік. А коли публіка у сльозах виходила з церкви, прямуючи на цвинтар, усі побачили на шибениці тіла Кейсі і Кора. Для страти вбивць комітет обрав годину похорону.

Члени комітету засідали півроку і відправили до праотців ще двох убивць – англійця Хезерінгтона і нью-йоркського бандита Філендера Брейса; вигнали з Каліфорнії багатьох неблагонадійних людей; провели чистку і організаційні перетворення у місцевих політичних установах і поклали край корупції в середовищі чиновників. Діяльність комітету пильності, зауважує Деніел Леві, «привела до зближення на муніципальних виборах усіх добропорядних громадян незалежно від їх політичних переконань і створила умови для народження народної партії, що не вимагала від кандидатів нічого, окрім високих моральних якостей та компетентності, сприяла створенню у місті потужної управлінської структури».

Джерело: Ліліан Крете. Щоденне життя Каліфорнії у часи «Золотої лихоманки» (1848-1856).

Переклад з російської мови за виданням: Повседневная жизнь Калифорнии во времена «Золотой Лихорадки». Лилиан Крете. «Молодая гвардия», Москва, 2004 г.

Додаткове читання:

Оприлюднено в самозахист, самоорганізація / спільна дія, історичне | Залишити коментар

Війна, якої не було

Кого як, а мене прямо морок бере від цього постійного “не розповідав”, “не згадував”, “не говорив”, “відмовлявся говорити”…

Скільки ми – і наші батьки – втратили, від того, що нам не розповідали?

Як жилося нашим дідам, які бачили, знали, пам’ятали – і не мали з ким поговорити?

Хай будуть прокляті ті, хто відібрав у нас пам’ять.

Лишь бы жить

8 мая 2015 года
В преддверии Дня Победы мы попросили друзей и читателей «Букника» поделиться с нами ответом на вопрос «Что у вас дома рассказывали о войне?» Именно так — что рассказывали? Как говорили? О чем молчали? Благодаря всем, кто согласился дать нам ответ, ниже собраны не просто истории о семьях во время войны, о памяти и о боли, но истории о том, что люди хотели или не хотели вспоминать, во что хотели или не хотели посвящать детей, внуков, близких. Более того, это — истории о том, какие вопросы мы хотим или не хотим задавать тем, кто пережил войну, вопреки официально навязываемой нам канве.
«Букник» всегда испытывает огромную благодарность ко всем, кто делится своими рассказами о личном для нашего проекта устной истории. Но сегодня мы особенно благодарны тем, кто с нами говорил, — потому что этот разговор исключительно личный и очень тяжелый. Спасибо вам за поддержку и доверие.

***
Мой дед Николай служил на крейсере «Максим Горький». Он был немногословным, и я знаю только одну историю. В 43-м году он был в Ленинграде, однажды ночью стоял на посту на Невском, где-то в районе Гостиного Двора, и увидел море крыс, переходящих проспект. Ему было очень страшно.

Annushka Sinichkina

***
Бабушка о войне молчала и как-то очень горько, но принимающе улыбалась. Ну, знаете, такая улыбка, которую один раз достаточно увидеть, чтобы больше никогда даже намеком не напоминать. Было мне тогда совсем мало лет, может 3-4, но запомнилось на всю жизнь. Даже сейчас вижу эту улыбку, поджимаю губы и опускаю глаза. Из семейно-военной истории знаю только, что всех сестер как-то странно эвакуировали из Ленинграда, так что одна оказалась в средней полосе России, другая на Украине, а третья на Сахалине. Дедушки тогда все погибли.

Alexandra Klok

***
У меня воевал только дед, причем ушел на войну уже в 44-м, до того по возрасту не проходил — в 17 лет взяли. Он учился в радиоинженерном техникуме, поэтому отправлен был радистом. Был на фронте до конца войны. Рассказывать не любил, отделывался фразами вроде «Ты ползешь, в тебя стреляют». Я помню, когда я была маленькой, дед собирался с двумя бывшими однополчанами (дружили всю жизнь), но о войне они не говорили даже выпив. Только песни пели.

Катя Голубева

Читати більше

Оприлюднено в історичне | Позначки: | Залишити коментар