Верховний суд і таємниця майбутнього

(відгук на статтю “Верховний Суд і палата таємниць”)

Цей текст десь наполовину написано ще в січні цього року як відповідь на необачний, на мою думку, ентузіазм багатьох правників щодо оновлення Верховного Суду, запропонованого і впроваджуваного Адміністрацією Президента за фінансової підтримки іноземних урядів.

Зараз, дев’ять місяців потому, ми бачимо, що процес частково перетворився на фарс, або, щонайменше, призвів до досить скромних результатів порівняно із витраченими часом і ресурсом.

Отже, пропоную прагматичну критику романтичного підходу до судової реформи.

Насамперед хочу сказати, що я відчуваю велику симпатію до відверто відкритого авторського підходу до можливого обіймання важливої посади – для того, щоби публічно відобразити глибинні душевні вагання й устрімління, потрібна неабияка сміливість. Не меншу симпатію викликає змальований образ ідеального судді Верховного Суду – людини совісті, сторожа прав людини і лицаря справедливості. Щоправда, цей образ більше личить судді системи загального, а не цивільного права, але про це іншим разом.

Також визнаю, що автор має значно більше моральне право висловлюватися щодо роботи судді над собою, оскільки бере безпосередню участь у марудній й виснажливій процедурі відбору. Разом із тим, я також небайдужий до реформи правосуддя в Україні, вже якийсь час вивчаю для власного задоволення соціальні процеси і тому наважуся запропоную пару коментарів і зауважень системного характеру.

Перший коментар стосується того, що у статті презюмується, що єдиною/найбільшою проблемою у сфері правосуддя є самі судді/суди. І якщо хтось знайде/призначить належних суддів, то й суд у нас стане належним, а з ним і правосуддя, і взагалі справедливість у країні, побудована на принципах прав людини.

На жаль, це не так. Суд є лише одним з елементів системи державної влади, яка, у свою чергу, є всього лише способом політичної організації суспільства, про що розповідають студентам-правникам на першому курсі навчання. Якщо простіше – суд (і судді) є невід’ємною частиною суспільства.

Об’єктивний погляд на дійсність говорить про те, що наразі українське суспільство не є єдиним у визначенні того, що є справедливістю. І далеко не всі суспільно активні та впливові групи сприймають ідеали прав людини як належні правила гри. Більше того, можна сказати, що владу (обрану із дотриманням демократичних процедур) поточна система цілком задовольняє, хоча ця система і не відповідає основним принципам справедливості у її західному правовому тлумаченні. Так само задоволені олігархи та інші багатії, які давно вирішують свої питання у судах Англії, залишивши українські суди простим українцям.

Відповідно, я вважаю, що встановлення нової справедливості в країні необхідно починати із досягнення нового суспільного договору, і лише потім підбирати/створювати під нього апарат виконання цього договору, включно з органом вирішення спорів – судом. Навіть якщо уявити, що через півроку у нас з’явиться ідеальний Верховний Суд, де всі судді як один будуть віддані до останнього подиху західним ідеалам прав людини, він швидко втратить суспільну довіру (точніше, не встигне її навіть набути) і буде відторгнений українським суспільством – бо рішення і мотивація такого судді будуть суперечити актуальним уявленням суспільства про справедливість.

(І тому більш життєздатним є саме той шлях, який ми зараз бачимо у реальності – обережне, поступове оновлення судової гілки шляхом усунення найбільш кричущих кривосуддів і додавання дрібки свіжої крові. При цьому виникає питання, чому для досягнення такого результату необхідно було аж вносити правки у Конституцію і проводити дворічну епопею із вигадуванням нового конкурсного відбору).

Принаймні, я не чув, щоби пересічні українці взагалі розуміли і обговорювали між собою, що відбувається із судовою реформою.

Друге зауваження – у статті значно переоцінюється роль судді у встановленні справедливого ладу в суспільстві. Більше того, вона сама собі суперечить, оскільки декларує політичну нейтральність судді та одночасно його активну позицію у відстоюванні справедливості.

Іншими словами, новому, гідному судді пропонується протистояти політичному тиску, впроваджувати у своїх рішеннях ідеали прав людини, і при цьому «бути нейтральним». Іншими словами, бути «мовчазним реформатором», оскільки такий суддя (з моральним імперативом європейських цінностей всередині) своїми рішеннями збирається/буде змушений змінювати фактичні стандарти судочинства, що склалися на поточний момент.

Але що робити, якщо система державної влади, яка фінансує, захищає, і виконує рішення суду буде політично заангажована? Якщо суд прийматиме рішення, але його виконання буде саботуватися виконавчою службою – суддя має мовчати? Якщо суд хотітиме розглядати кримінальні справи справедливо, а міліція, пардон, поліція буде бездіяльна або зловживальна – суддя має мовчати? Якщо суддя бачитиме, що частина його колег демонструє кривосуддя – він теж має бути поза політикою? Зрештою, якщо партія чи президент, підтримуваний більшістю населення країни, буде технічно зловживати судовою системою – суди мають залишатися «індиферентними»?

Знову же, практика останніх років показує, що у демократичному, плюралістичному суспільстві мовчазні, індиферентні реформатори програють – ця схема може працювати лише в диктаторських режимах. В демократії має бути хтось, хто забезпечить суспільну (і силову) підтримку «суддям-філософам».

Зрештою, автор сам зазначає цю суперечність – «суд зобов’язаний виконувати функцію хранителя або, навіть, творця світоглядних орієнтирів». То хранителя чи творця? Якщо новий Верховний Суд буде зберігати світоглядні орієнтири старого Верховного Суду – у чому буде його новизна? Якщо ж він буде створювати нові орієнтири – то чи не вийде він за межі ідеалу нейтральності і безсторонності? Створення нового невідворотно означає руйнування старого – чи готовий суддя-творець нести відповідальність і ризики, пов’язані із відмовою від старих порядків, які – пасивно і опосередковано, але все ж таки – підтримуються більшістю народу України?

Тут доречно згадати переконаність і творців судової реформи, і автора статті про те, що справедливість і нові ідеали правосуддя можуть бути впроваджені «зверху», тобто презумпція того, що люди з Ради з питань судової реформи та ВККС найкраще знають, яким вимогам має відповідати новий суддя і новий суд, який буде судити пересічного українця.

ВККС, ВРЮ/ВРП, Мін’юст, Генеральна Прокуратура, Верховна Рада, Президент – це все фактично органи центральної влади, значною мірою мешканці Києва з відповідним світоглядом. Вони же – ці центральні органи – матимуть владу призначати і карати суддів. Вони же нових суддів годуватимуть, захищатимуть і забезпечуватимуть примусове виконання їх рішень і вироків.

Виникає питання – а де в усіх цих процесах головний об’єкт реформотворчості? Де місце і голос пересічного мешканця району, де голос малого підприємця? Чи дійсно пересічний українець зацікавлений у тому, щоби мільйони бюджетних грошей витрачалися на відбір і підготовку інтелектуальних термінаторів із захмарними зарплатами, які матимуть статус напівбогів, сидіти на Олімпі і звідти судити смертних посполитих? Чи, можливо, йому достатньо судді, який би відповідав рівно двом вимогам – був чесним і при здоровому глузді?

Виникає стійке враження, що поточна судова реформа – це такий собі лабораторний експеримент. Реформа, зроблена експертами для експертів. І в цій частині вона є реформою тоталітарною, радянською, авторитарною. Це зовсім не означає, що вона буде неуспішна – багато авторитарних режимів, включно із Радянським Союзом, мали ефективні й некорумповані судові системи, які успішно вирішували 90% спорів і мали високий рівень довіри.

Але якщо ми говоримо про верховенство прав людини, особистості як найвищий ідеал для судді нової судової влади, якщо ми говоримо про честь, сумління і відчуття обов’язку перед нацією, народом, громадою – то чи не варто було б залучити до обрання суддів цей самий народ? Де такі принципи, як демократія, легітимність? Від кого походить влада верховного судді? Від двох колегіальних органів, кожен з яких формується іншими колегіальними органами? Єдиним елементом, який нагадує про якусь участь суспільства у реформі, є Громадська рада доброчесності, навіть за всієї її неоднозначності.

В цілому ж з точки зору легітимності реформи наразі виглядає так, що судова система, замість того, щоби міцно стояти на ногах народної довіри, висить у повітрі абстрактної експертності і колегіальності. Як на мене, така картина не викликає довіри.

Третє зауваження – жодна реформа не робиться одною людиною. Усі реформи робляться командою. Принципи та хід відбору суддів до Верховного Суду мають перевагу забезпечення відносної кваліфікованості, моральності, та початкової незалежності кандидатів, але разом з тим і великий недолік розпорошеності. Навіть якщо кожен фіналіст відбору окремо буде дійсним чемпіоном зі «сміливості, терпіння, доброчесності та професіоналізму» – чи будуть вони здатні сформувати єдиний, потужний, життєздатний колектив?

У таких умовах виникають великі побоювання, чи новий суд зможе об’єднатися всередині себе, а не впаде жертвою одвічної української проблеми тригетьманства. Зважаючи на досвід попередніх реформ, у мене перед очима встає картина, що 200 найкращих філософів країни, але роз’єднаних, спочатку створять хаос у самому суді, а потім впадуть під впливом зовнішніх гравців, заодно дискредитувавши реформу, яка вже розтягнулася на два роки і зжерла мільйони гривень і людиногодин.

Тому головне питання, яким би мали задаватися кандидати у судді Верховного Суду, є не тільки наявність морального імперативу всередині себе, а й наявність такого ж імперативу у своїх колегах і здатність ефективно співпрацювати (а в разі необхідності – очолити) роботу суддів по відстоюванню цих ідеалів як всередині суду, так і за його межами.

Вже зараз видно, що «новобранці-романтики» складатимуть меншість серед нових суддів. І вже зараз очевидно, що їм доведеться робити важкий вибір між внутрішньою моральністю і необхідністю працювати в одній команді з людьми, моральність яких залишається під питанням.

Людині із сильними принципами важко, практично неможливо довгий час існувати в середовищі, яке ці принципи відкидає. Найбільш гнучкі здатні піти на компроміс заради вищої мети, але чи не включатиме цей компроміс і підміну мети? Що правильніше – зберегти єдність і незалежність суддівського корпусу ціною моральних поступок, чи залишитися вірним внутрішньому відчуттю справедливості і внести розкол в ряди суддів? Піти мовчки і залишитися чистим, але визнати свою поразку в поході до торжества прав людини? Піти гучно і принаймні назвати зло злом, зіпсувавши стосунки з половиною суддівського корпусу? Залишися в колективі і стати ізгоєм? Зібрати однодумців, і, усвідомлюючи свою меншість, почати гру у довгу? Грати у відкриту дискусію чи в підкилимові ігри?

Очевидно, фіналісти відбору вже розуміють, що їм варто не тільки шукати в собі інтелектуальну гостроту й моральну стійкість, а й починати тренувати більш приземлені навички боротьби за лідерство, утворення коаліцій, активної роботи із пресою, зв’язків із громадськістю, ефективного прийняття рішень та розробки стратегії. Одним словом, вчитися займатись політикою.

Побажаємо ж успіху тим, хто вважає себе лицарем справедливості.

П.С. Хороший огляд історії «перезавантаження» Верховного суду у спецпроекті «Чистилище» Верховного Суду: що вийшло з першого в історії країни конкурсу суддів» від «НВ» (увага студенти, це практично готовий реферат з правознавства :)

Advertisements
Опубліковано у правниче, скажу від себе | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Напишіть, що ви думаєте з цього приводу

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s