Карел Чапек. «Мати», 1938

Зустрів цей твір випадково, у пошуках «Війни з саламандрами» Чапека. Прочитав і досі не відпускає. Чапек – великий майстер, і ця п’єса дуже на часі. Про матерів і солдатів, про війну та обов’язок, про батьків та дітей. Про жіноче й чоловіче. Про мертвих, і живих, і ненароджених. Жодного зайвого слова. Я наводжу тільки фрагменти для ознайомлення, але читати треба все.

Карел Чапек. «Мати» (Matka), 1938

Дійові особи:

Мати
Батько, офіцер, що загинув в колоніальній війні у Африці 17 років тому.
Діти – п’ятеро братів:
Онджей (Ондра) – лікар
Їржи (Їрка) – авіатор
Корнель – офіцер, прибічник уряду, противник революції
Петр – журналіст (?), прибічник революції
Тоні – поет
Дідусь
Чоловічий голос із приймача
Жіночий голос із приймача

***

Усі дії відбуваються у батьковому кабінеті.

Батьків кабінет; вікна розчинені навстіж. На середній стіні — портрет Батька в офіцерському мундирі; обабіч нього розвішані шаблі, рапіри, пістолети й рушниці, люльки з довгими цибухами, різні пам’ятки з колоніальних експедицій: списи, щити, луки й стріли, ятагани, а також мисливські трофеї: оленячі роги, голови антилоп тощо. Бічні стіни зайняті книжковими полицями, різьбленими шафами, стояком із начищеними рушницями, завішані східними тканинами, географічними картами, шкурами диких звірів. Взагалі кабінет переповнений усяким чоловічим причандаллям: на масивному письмовому столі словники, глобус, люльки, порожні шрапнельні набої замість прес-пап’є, скриньки для тютюну тощо; турецька канапа, витерті крісла, обшмугляні дзиґлики, арабський столик із шахівницею, ще один столик із дорожнім грамофоном; на шафах офіцерські кашкети й шоломи, а до того ж повсюди то химерні статуетки, то негритянські маски, то ще якась екзотика,— одне слово, все те, що його років двадцять-тридцять тому привозили як сувеніри з колоній чи далеких країв. Усе це вже на перший погляд здається дуже старосвітським, аж ветхим; у кабінеті, так би мовити, не чути духу житла, він схожий скоріш на родинний музей.

 

Дія перша:

 

Б а т ь к о. Та що ти, голубко! Таке придумала. Ну як би я міг їх псувати? Адже я вже… скільки це років?

М а т и. Невже сам не знаєш? Сімнадцять.

Б а т ь к о. Так багато?.. Ну, то коли хтось уже сімнадцять років мертвий, від нього лишається так мало, любонько. Що рік, то його меншає й меншає. Я вже ні на що не придатен, серденько. Хіба лиш на те, щоб тут на згадку про мене порох витирали.

М а т и. Однаково ти їх вабиш. Того вони й пхаються сюди весь час. Це все ж таки щось означає для хлопців: тато солдат, тато герой! Я бачу, як воно їх чарує. Завжди чарувало.

Б а т ь к о. Не треба було розповідати їм про мене, серденько. Це твоя помилка.

М а т и. Не треба було розповідати? Що це ти балакаєш? А хто ж іще має зберігати пам’ять про тебе, як не я? Адже відколи тебе пе стало, Ріхарде, чи багато я мала втіхи, крім дітей та споминів про тебе? Я знаю свій обов’язок перед тобою, коханий мій. Чи багато є дітей, що можуть так пишатися своїм батьком?.. Ти не уявляєш, що це означало для наших хлопців То невже я мала позбавити їх цього?

Б а т ь к о. Ти перебільшуєш, люба. Не сердься, але щодо цього ти завжди перебільшувала. Яке там геройство! Нічого надзвичайного там не було. Така собі дрібна сутичка з тубільцями… та ще ж нас і побито.

М а т и. Я знаю, ти завжди так кажеш. Але ваш генерал тоді сам написав мені: «Шановна пані! Ви оплакуєте героя. Ваш чоловік сам зголосився взяти участь у найнебезпечнішій операції…»

Б а т ь к о. Та це ж тільки говориться так, серденько. Він тільки хотів якось утішити тебе, коли вже… таке зі мною сталось. Яке там геройство! Когось треба було послати. Якби не зголосився я, пішов би хтось інший. От і все.

М а т и. Але в того іншого, може, не було б п’ятьох дітей, Ріхарде!

Б а т ь к о. Може, й так; та коли в когось п’ятеро дітей, це ще не означає, що він повинен бути поганим солдатом, любонько. Одне слово, я не зробив нічого надзвичайного… але ти цього не зрозумієш, люба: в бою людина мислить зовсім інакше. Це важко пояснити. Сторонньому воно, може, здається, бозна-яким геройством, але тобі самому… Просто так треба, і все. Той фланг треба було прикрити. Ось дивись: тут наступали головні сили, а отут збоку лишався прохід у горах. І той прохід ми мали зайняти невеликим загоном. Оце й усе. П’ятдесят двоє вбитих, тільки й того. Велике діло!

М а т и. П’ятдесят двоє вбитих… А всього скільки вас було?

Б а т ь к о. Ну… п’ятдесят двоє й було.

 

***

Мати і син Ондра, який був лікарем і помер в Африці, досліджуючи нову хворобу.

 

М а т и. От бач, Ондро! Хіба твоя смерть не була даремна? І непотрібна нікому?

О н д р а. Ні, матусю. Ти тільки цього не розумієш

Мати. Авжеж, не розумію. Я, мабуть, ніколи вас не розуміла. Я раз у раз чую це… від Їрки і від обох близнят: «Мамо, ти цього не розумієш…» Не розумію. Не розумію! Господи, я вже сама себе перестаю розуміти. Адже ви — часточки мого тіла. Та й ти, Ріхарде, ввійшов у мене й став моїм тілом і душею. І я вас не розумію? Що ж у вас є таке особливе, таке страшенно своє, що я вже й зрозуміти вас не здатна?

О н д р а (підходить до неї). Матусю, тобі не можна хвилюватись. У тебе слабе серце, тобі це шкодить.

М а т и. Не перебивай! Чого ж я вас так добре розуміла, поки ви були малі, пам’ятаєш, Ондро? Коли хтось із вас надворі, бувало, заб’є коліно, я це вдома відчувала й зразу вибігала… А коли ви всі сиділи за столом, я так глибоко почувала? це — я, Це все — я. Прямо всім тілом відчувала: оці діти — то я! А тепер: «Мамо, ти цього не розумієш…» Ріхарде, що це вступило в наших дітей – таке чуже й… вороже мені?

Б а т ь к о. Бач, рідненька, вони вже дорослі… і в них є свої інтереси.

М а т и. А я завжди знала тільки їхні інтереси, розумієш? Ви всі думаєте про свої справи, свою честь, своє покликання й ще бозна про що — таке велике, що я й справді його не розумію. А я… я весь вік думала тільки про вас. Я ніколи не знала іншого покликання, крім вас. Я знаю, в цьому не було нічого великого—тільки клопотатись та любити… Та коли я вам, п’ятьом дітям, подавала на стіл страву, для мене це було наче якийсь обряд. Ондро, Ондро, ти й гадки не маєш, як порожньо за столом без тебе!

 

***

Дія відбувається у тій же кімнаті, входить Петр, який був одним з провідників революції.

 

Б а т ь к о (підводиться). Чим ти її так налякав, Петре? І скажи, будь ласка, звідки ти тут узявся взагалі?

О н д р а. Хвилиночку, тату. (Обертає Петра до світла й дивиться йому на чоло). Отакої! Одна, дві. (Розхристує йому сорочку й торкає пальцем груди). Одна, дві, три. Оця пройшла прямо крізь серце.

Б а т ь к о. Покажи-но. Гарно влучено!… Що за диво — це схоже на… Ми були якось розстріляли одного араба. Хлопче, як це з тобою сталося?

П е т p. І мене розстріляли, тату.

Б а т ь к о. Ого! І стріляли солдати?

П е т p. Солдати, татусю.

Б а т ь к о. Сподіваюсь, не за зраду, Петре?

Петр. Ні, тату. Я боровся за велику… й благородну
справу.

Б а т ь к о. Проти солдатів? Щось не віриться, хлопче

П е т p. На нашому боці теж є солдати, тату.

Б а т ь к о. З обох боків — солдати?

П е т p. Так.

Б а т ь к о. Наші проти наших?

П е т p. Так, тату.

 

***

Б а т ь к о. Правда: люди завжди за щось умирали, той за те, а той за те; інакше, мабуть, не можна. Але часом мені думається: якби я тепер був полковником або генералом у відставці й жив тут із вами та матусею — писав би мемуари й копав землю в садку… Непогано було б; хлопці. Що не кажи, а життя — це життя; принаймні можеш робити щось. Я знаю, ви всі віддали життя за щось велике: Ондра — за науку, а Їржа — за технічний прогрес, а Петр — за що, власне, ти загинув, Петричку?

П е т p (розставляючи фігури на шахівниці), За рівність і свободу, тату.

Б а т ь к о. Ага. А я за короля, вітчизну і честь прапора. А може, за те, що наш полковник віддав дурний наказ; та чи не однаково тепер? Усе це великі й прекрасні речі, та тільки… знаєте, я довше від усіх вас мертвий, то можу вам сказати: непогано було б і пожити ще трохи. Я дуже любив життя, діти. Страшенно любив. І тепер, дивлячись на вас, думаю: може, хто з цих хлопців колись справді зробив би щось путяще… або й визначне. А так — хто ви? Герої, та й усе. Шкода, хлопці. Ви б могли ще пожити.

 

***

Невдовзі на країну нападає агресивний сусід.

 

Ж і н о ч и й г о л о с і з п р и й м а ч а (пристрасний, наполегливий). Це злочин. Злочинно порушено всяке право, розтоптано всі угоди, вчинено якнайбрутальніше насильство. Слухайте, слухайте, слухайте! Без оголошення війни, без ніякого приводу, без жодної спроби порозумітися чужа армія перейшла кордон нашої країни. Без жодного слова попередження, без приводу, без оголошення війни ворожа артилерія й авіація почала бомбардував наші міста. Ворог скористався з того, що наш народ сам знесилив себе громадянською війною, і вдерся на нашу територію, нібито щоб відновити лад. Хто дав йому таке право? Ніхто! Які він мав підстави для втручання? Ніяких! Ми звертаємось до всього світу: слухайте! Вчинено злочин, учинено нечуваний злочин! We call the worlds hear, hear, it is an outrage, it is an awful crime! Nous appelons toute Thumanite: voyez, quel crime! Wir rufen die ganze Welt: es wurde ein schreckliches Verbrechen begangen! Наш народ, наш нещасний знеможений народ добивають, мов поранену тварину!

М а т и (вимикає радіо). Ні, ні. Марні твої слова. Я не можу послати нікого, я вже нікого не маю. Тоні не може піти, Тоні ще дитина. Нема такого закону, щоб і діти йшли на війну. Це безглуздя. З якої речі ти посилаєш до війська чужих чоловіків і синів? Вони не твої, то й помовч! Чи ти маєш сина? Маєш, скажи? (Вмикає приймач).

Г о л о с і з п р и й м а ч а. Вже не людина, а сама вітчизна кличе вас. Я, ваша вітчизна, звертаюсь до всіх чоловіків. Я, мати-вітчизна, благаю своїх синів: обороніть мене, діти, обороніть…

М а т и (вимикає приймач). Ні, ти не мати! Це я мати, я, я, розумієш? Яке ти маєш право на моїх дітей? Якби ти була мати, то не змогла б посилати їх на війну. Ти б сховала їх, як я, ти б замкнула їх і кричала б: не віддам, не віддам!.. Я вже не маю кого віддавати, так і знай! Тут нема нікого. Тут є тільки я, стара божевільна жінка. Я вже віддала всіх синів. Більше я не маю, не маю!..

 

***

Останній, наймолодший син, Тоні, все ж збирається на війну.

 

Т о н і. Але ж коли така страшна війна, мамо…

М а т и. Не я в тому винна, Тоні. І жодна мати не винна. Ми, матері, ніколи ніяких війн не затівали, синочку; ми тільки розплачувалися за них своїми дітьми. Але я вже не буду така дурна, щоб віддати останнє. Хай там обходяться, як хочуть. Без мене. Я вже нічого не віддам. Я тебе не віддам, Тоні.

Т о н і. Мамо, ти не сердься, але я… мушу піти. Розумієш, це ж… ну, одне слово, наказ. Усі чоловіки повинні зголоситись…

М а т и. Який же ти чоловік, Тоні. Ти моя дитина.

***

Ж і н о ч и й г о л о с і з п р и й м а ч а. Слухайте, слухайте! Щойно одержано радіограму з нашого судна «Горгона»… Зачекайте, не можу розібрати. Наше судно «Горгона»… Ой боже! (Голос зривається). Пробачте, у мене там син. (Коротка пауза). Слухайте, слухайте, слухайте! «Наше учбове судно «Горгона»… на борту якого перебуває чотириста кадетів морської школи… спробувало прорвати ворожу блокаду й вернутись до свого порту.

О п’ятій годині сім хвилин… судно було торпедоване. «Горгона»… потопає. (Важке зітхання). Кадети на борту «Горгони» передають останній привіт своїм рідним і просять, щоб їм на прощання заграли… наш гімн». Сину мій! Синочку!

М а т и. Як? То й ти маєш сина? І в тебе є дитя?

Ч о л о в і ч и й г о л о с і з п р и й м а ч а. Алло, алло! алло! Припиняємо передачу вістей. Алло, алло, алло! Викликаємо учбове судно «Горгону»! Викликаємо «Горгону»! Алло! Алло, ви чуєте нас? Кадети на «Горгоні», увага! Кадети на палубі «Горгони», вітчизна посилає вам останній привіт!

Із приймача лунає гімн. Усі мерці мовчки підводяться й стають струнко.

М а т и. Чотириста хлопців. Ну як це можна… вбивати таких дітей?

П е т р. Тс-с, мамо, не говори!

Всі позастигали. Гімн стихає.

Ч о л о в і ч и й г о л о с і з п р и й м а ч а. Алло, алло, алло! Учбове судно «Горгона» більше не озивається.

К о р н е л ь. Прощайте, кадети! (Вішає рушницю на стіну).

***

Автор: Карел Чапек
Назва: Війна з саламандрами. Мати. Оповідання
Переклад: Ю.Я. Лісняк
Видавництво: «Дніпро». Вершини світового письменства, том 28
Рік видання:1978

Де взяти в паперовому форматі, не знаю. Невичитайний скан добрі люди виклали на «Толоці»: https://toloka.to/t35840

Advertisements
Опубліковано у душа, книжки та читання, рекомендую | Теґи: , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Напишіть, що ви думаєте з цього приводу

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s