Дети на терриконах

Недавно зустрів у ФБ гідний пост для розуміння того що відбувалося і відбувається на українському Донбасі. Необхідно розуміти, що одним з головних ворогів нової України на Донбасі є бідність і безсилля, масове зубожіння людей на межі виживання вкупі із набутою безпорадністю. Необхідно розуміти, що значна частина людей, які виступають за Майдан, перебувають на вищих сходинках відомої «піраміди Маслова», в той час, як значна частина населення Донбасу досі намагається утриматися на першій – забезпеченні елементарних людських потреб.

Дивіться, робіть висновки.

Леся Литвинова: “Когда-то давно, в другой жизни, я была не только психованым волонтером, но еще и режиссером. И снимала документальные фильмы разной степени удачности.

Лет десять назад я попала на Донбасс. Я могла увидеть его каким угодно. Но увидела таким. Это не Донецк и не Луганск, которые по-своему прекрасны. Это крошечный поселок вокруг бывшей шахты, которых там не счесть.

За последнее время я часто вспоминала героев этой коротенькой документалки. Что с ними сейчас? Осознали ли они происходящее? Я думаю – нет.

Мне тяжело осуждать тех, кого мы дружно называем “ватой” – я видела как они живут и под влиянием чего формируется их мировоззрение. И это – не исключение, не особенный случай. таких семей – пруд пруди.

Сделайте мне одолжение – потратьте 10 минут своего времени. Может тогда легче будет понять…”

https://www.youtube.com/watch?v=Cbrx0ejh_0w

І далі – фрагмент з обговорення фільму:

“А почему многодетная семья живет в таких условиях – расскажу. Муж с женой в свое время приехали из Витебска работать на шахту. Молодые специалисты. Дали место в общежитии, поставили в очередь на квартиру. По мере того, как рождались дети – расширялась жилплощадь. А потом шахта раз- и закрылась. А вместе с ней и общежитие. И очередь на квартиру растворилась. И все это – в буйные девяностые. А родственников нет. Нигде. И уехать некуда. Совсем. А поселок, живущий вокруг шахты и за счет шахты вымирает. Папа тыкался-тыкался куда мог, а потом пошел воровать. Сел. Умер. Вот так просто. Она осталась с кучей детей, в халупе, которую просто нашли заброшеной. Земля для земледелия не пригодна. Вода, кстати, не пригодна для питья. Маленький локальный ад. Думаете, они ничего не делали? Делали. и пытались. Но не получалось. И по инстанциям тоже ходили, просили. Все что сделали – взяли детей в школу-пятидневку с питанием и бесплатной формой где-то не хочу врать где. Домой школьники приезжают только на выходные и каникулы. Старшая Юля нашла невероятно престижную и денежную работу – продавцом в магазине. И не могла найти 50 грн на санитарную книжку. 50 грн – это целый месяц таскать по 20 килограмм железа в день, каждый день на пункт приема металла. Купила я ей эту санитарную книжку. так она глазам своим не верила от счастья. Дай Бог, что б там хоть как-то, хоть что-то…”

Оригінал повідомлення і обговорення на ФБ: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=820930154585662&id=100000060541752

Зараз Леся допомагає біженцям зі Сходу в Києві та Київській області – якщо бажаєте долучитися, зв’яжіться з нею, роботи і простих людських потреб багато.

Advertisements
Опубліковано у діти, хроніки руїни | Теґи: , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

3 Responses to Дети на терриконах

  1. mamache коментує:

    бедный папа. мыкался-мыкался и пошел воровать.
    Тарасе, я трохи здивована. коли я була підлітком, у моєму Кривому Розі надзвичайно популярним був фільм “Генералы песчаных карьеров”, про нещасних підлітків, яких просто доля змусила красти і обманювати. точнісінько як оце волонтерка написала: я хату покинул, пошел воровать.
    тут дві зауваги, тарасе, людини, яка пройшла “ліхіє 90-є”
    1. власний город ніхто не відміняв. щоправда, для чого спину гнути, коли можна прийти вночі і за годину вкрасти те, що якийся йолоп ростив два місяці…
    2. колись моя бабуся, Царство їйНнебесне, розповіла мені сльозоточиву історію. в електричці познайомилася вона з тьотею. що їхала до сина на “хімію”. тьотіна версія злочину була: там компанія, єму сказалі бєй, он і біл. а так хароший парєнь.
    і бабуся моя за нею – да, і правда хароший парєнь. я тоді розлютилася і перепитала: якби твого онука бив би хароший парєнь? Га?
    рівень життя у маленьких містечках справді нижчий, ніж в обласних містах. у мене обоє братів жили по таких містечках шахтарських. Приходили тяжкі часи – дача-дача-сотки-помідори-риба-клубніка…

    вижили. дітей виховали не гірших за інших. вищу освіту дали і вільну англійську. і “по інстанціям” не ходили і не просили. працювали, Тарасе.

    останнє. щодо волонтерів. довелося зара стикнутися з кількома істеричними жалібницями
    “психований волонтер” – це в точку. вичекаймо, поки частина з них награється нарешті, в “спасите котенка”.

  2. Taras Tronka коментує:

    Олено, з одного боку, з усім згоден, хоча завдяки батькам майже не відчув отої “лихості” 90-х, усвідомив їх частково тільки потім, коли мені розказали дещо, що лишалося для мене за кадром, і що пережили інші люди, що опинилися той час у менш сприятливих умовах, ніж наша родина.
    Цей пост більше – про милосердя і співчуття до тих, хто не зміг – утриматися від “легшого” способу здобути собі і родині на хліб, не зміг зібрати себе докупи і виїхати десь на заробітки, зберегти своїх рідних. Не всім доля дала сили і здоровий глузд дати собі раду у часи випробувань. Не у всіх регіонах країни так рішуче переміг криміналітет, не всі регіони затрималися у 90-х до кінця “нульових”. Не у всіх регіонах населення складається у такій великій частині з іммігрантів без коріння і без родини у ближчій досяжності.
    Не те що я закликаю когось жаліти, а більше до усвідомлення того, що частині наших співгромадян на Сході потрібна реабілітація і допомога у поверненні до людського життя. І якщо цієї реабілітації не буде проведено – нас чекає продовження тої історії, яку ми маємо там зараз. Як показує практика, якщо лишати все, як є, таке болото самовідтворюється, і це вже геть недобре.
    Тим більше, що конкретно ця родина тримається цілком незле – частину дітей прилаштовано в інтернат, малі вчаться, старші працюють, як можуть, надії не втрачають.

  3. mamache коментує:

    Я не сумнівалася анітрохи, що Ви абсолютно конструктивно підходите до проблеми. згодна, що соціальна допомога необхідна хоча б для того, щоб не породити потенціальних злочинів – тієї їх частки, що коїться через голод і безвихідь.
    мене, якщо чесно, напружила позиція не Ваша, а режисерки. Вам не здалося, що оця елегійно-жалісливо-романтична нота в описах (і далі я уважно читала обговорення у ФБ) зашкодить тим людям, так само, як зашкодить їм безтолкова, надмірна і неконтрольована допомога.
    бо утриманство розквітне буйним квітом – і це буде зворотній бік наслідків такого альтруїстичного діяння, як волонтерство…
    волонтери взагалі трохи дивні бувають. спілкувалася з багатьма с початку Революції. досить великий відсоток істеричних дамочок з якоюсь відчайдушною потугою “спасать котенка”. ще раз – допомога і соціальна адаптація потрібна, десь так чи майже так у Європі працюють із циганами. але і безконтрольні вливання Сороса у цей захланний етнос привели тільки до того, що ромські барони вивчили своїх дітей за кордоном, а пан Джордж врешті-решт плюнув та й зачинив щедрий гаманець.

    я не випадково згадала про циган. багато працювала з ними сама. бачу зараз певні паралелі, хоч як, можливо, це комусь образливо. очевидно, з соціально вразливими слоями методика роботи однакова. інакше крадіжки і жебрацтво стануть професією. як у ромів.

Напишіть, що ви думаєте з цього приводу

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s