Поруч з нами: доньки вулиці

Доньки вулиці

Погане харчування, постійні недоїдання та переохолодження взимку, антисанітарія, ризик захворіти на туберкульоз та СНІД – будні дівчат вулиці. Тут вони опиняються, тікаючи від домашнього насильства, проблем у сім’ї та злиднів. Самотужки повернутися до повноцінного життя не вдається майже нікому з них.

Точної статистики, скільки дітей, підлітків та молоді живуть на вулиці, немає. За підрахунками експертів, таких від 30 до 100 тисяч, чверть із них – дівчата, більшість живе у великих містах. Вони мріють повернутися до родини або створити власну сім’ю. Лише одиниці звертаються по допомогу, решта – або не знають куди, або не вірять “благополучним” та “соціальним”.

“Спочатку було страшно, а потім я зрозуміла, що це свобода…”

Киянка Оля 10 років прожила на вулиці. Уперше втекла з дому, коли їй було всього вісім років. Сьогодні їй 22. У неї є маленька донечка Катруся. Молода жінка мріє, щоб її дочка ніколи не дізналася, що таке жити на вулиці.

З Олею я спілкувалася російською. У неї грамотна мова та правильна вимова. Тому в статті відтворено лише дослівний переклад її слів, без жодних прикрас. Як пізніше зізнається дівчина, тривала серйозна робота з психологами допомогла позбутися вуличного виховання.

Дівчинка покинула рідний дім через старших братів, які її постійно принижували. Після чергової сутички вона просто не повернулася додому.

Я спочатку не думала, що це затягнеться надовго, – пригадує Оля. – Так, погуляю день-другий з іншими дітьми, брати почнуть хвилюватися… Виявилося, що своїм братам я справді не була потрібна. Я жила на вулиці, але кожний ранок приходила до бабусі, брала зошити і йшла до школи вчитися...”.

Оля жила разом з іншими дітьми й підлітками, усіх приблизно було 25 осіб. Мешкали у підвалах.

Ми не змінювали місця – якщо підвали, то підвали, ніяких горищ чи інших місць. Чим харчувалися? Якщо поряд були ринки, ми допомагали продавцям щось розвантажувати, а за це вони нам давали поїсти. Якщо ні, ми ходили жебракувати під магазини. Часом мили підлоги. Хто міг – крав. У кожного був свій спосіб…”, – пригадує моя співрозмовниця.

Половину “зароблених” грошей Оля віддавала п’ятьом старшим хлопцям за куток у “своєму” підвалі: “Вони були наркомани. Вони дали нам житло, за це для них ми заробляли на наркотики. Це тривало майже рік, потім ми самі собі знайшли підвал і вже жили окремо. Траплялися випадки, що хлопці один одному жаліли наркотики і замість них кололи брудну воду. Через це діти просто помирали… Дівчата переважно нюхали клей, ковтали таблетки, але майже ніхто з нас не коловся…“, – каже Оля.

Опинившись на вулиці, спочатку маленькій дівчинці було страшно. Згодом нове життя навіть почало їй подобатися: “Я зрозуміла, що це свобода. Мене ніхто не примушував нічого робити, ніхто не контролював. Я вільна і роблю, що хочу. І за це немає жодних покарань. Єдине, що мені не подобалося, так це наслідки. Якщо я щось вживала, то завжди себе погано почувала… Сьогодні я шкодую, що у своєму житті багато чого вживала… Хотілося б, щоб моє здоров’я було кращим“.

За словами дівчини, життя можна було б назвати стерпним, якби не насилля з боку сильніших.

Траплялися випадки, коли міліція виловлювала дівчат, щоб вони розплачувалися з ними через те, що ті проживали в їхньому районі. Та найскладніше у вуличному житті, коли ґвалтують… це важко. Із усіх тих дівчат, з якими я жила разом, тільки четверо лишилися живими. Переважна більшість покінчили життя самогубством. Не кожний переживе все це. Але не тільки дівчат, ґвалтують і хлопців…“, – пригадує Оля. Вона розповідає, що й завагітніла не із власної волі, але хотіла залишити дитину.

Майже всю вагітність Оля перебула на вулиці, ночуючи в підвалі.

Дитя рятує

Дівчині допомогли в центрі допомоги дівчатам та молодим жінкам в складних життєвих обставинах “Право на здоров’я”. Два роки тому, гуляючи біля метро, вона зустріла давню приятельку, яка їй порекомендувала: “Там цікаво, зустрінеш багато вуличних друзів“. Оля погодилася. До центру вона звернулася, колиpy знаходилася на останніх місяцях вагітності. Там їй запропонували медичну допомогу, познайомили із психологом.

Це не була добровільна вагітність. Я не хотіла цього… – пригадує молода мама. – Потім подумала, якщо буде хлопчик, то залишу дитину й буду любити. Я дуже хотіла хлопчика. На УЗД мені сказали, що буде син. Та коли я народила, виявилася – дівчинка. Ну, не відмовлятися вже, моя…“.

Спілкуючись з психологом і юристами, Оля все більше схилялася до того, щоб повернутися додому: “Коли я ще була на вулиці, з нами у підвалі деякий час жила мати з дитиною. І я розуміла, якщо хочу мати дитину, то тільки не на вулиці… Якщо мене зустріне міліція, то дитину в мене зразу заберуть“.

Тепер Олі вдалось не допустити позбавлення батьківських прав, оформити матеріальну допомогу на дитину, відновити документи, пройти медичне обстеження та обстежити доньку в лікарів.

Зараз жінка з 3-річною Катрусею живуть вдома, разом із братами, від яких малою утікала. У їхній трикімнатній квартирі проживає шестеро осіб, та дівчина вже може за себе постояти: “Вони продовжують пити… Я пропонувала багато разів допомогу, але ж я не можу їх змусити, – каже Оля. – Вони живуть своїм життям, у мене є своє життя, я відповідаю лише за себе і за свою дитину“.

Середню освіту Оля отримала вже у вечірній школі. У майбутньому планує оформити дитину в дитячий садочок, знайти роботу та вивчитися на перекладача. Вона гарно знає італійську мову.

З минулого життя в неї залишилося багато друзів. Вже тепер як волонтер дівчина намагається їм допомогти: “Я розповідаю, де вони можуть спочатку хоча б помитися, перевдягнутися, отримати ліки. Не всі діти довіряють людям. Багатьох дітей обманювали й відправляли то в притулок, то ще кудись“. Оля також розказала, що разом з нею колишні діти вулиці докладають чимало зусиль, щоб, спілкуючись із утікачами сьогодні, повернути їх до нормального життя. Хоча самій це далося дуже непросто.

Я звикла жити… без правил. А в кожному домі діють свої, яких потрібно дотримуватися. Для вуличної дитини це важко. Наприклад, є таке складне правило, як не матюкатися… Для них це шок. Як сказати слово без мата – це ж не круто, не модно. Чи прийти додому й не робити того, чого хочеш. У мене вдома має бути порядок. Але у вуличних дітей завжди був безлад“, – пригадує Оля.

Серед її знайомих не більше півсотні дівчат повернулися додому й живуть нормально. Чимало з них вийшли заміж, народили дітей. За її словами, із хлопцями все набагато складніше. Каже, що дівчата більш відкриті, з ними простіше працювати психологам, аніж з “упертими” хлопцями: “Вони нічого не хочуть, типу вони найкрутіші!“, – пояснює Оля і додає, що її знайомі приятелі зараз сидять по тюрмах.

Як вибратися з “підвалу”?

За оцінками різних експертів, на вулицях проживає весь час або час від часу від 30 тисяч до 100 тисяч дітей, підлітків та молоді. Вулична молодь зіштовхується з різними проблемами – від “звичайного” переохолодження взимку до різного роду насильства, депресії, туберкульозу. Звичним для них є вживання алкоголю та наркотиків, а також ризиковані сексуальні стосунки.

Директор представництва організації “Право на здоров’я” (HealthRight International) в Україні Галина Скіпальська розповіла, що за результатами проведеного ними в 2008 році дослідження, більшість опитаних мають досвід проживання на вулиці більше трьох років. Серед учасників дослідження 24% становили дівчата.

Практично всі дівчата переживали насильство в сім’ї – це завжди психологічне й економічне насилля, в результаті якого вони вийшли на вулицю, – каже Галина Скіпальська. – Наші дівчата, які брали участь у дослідженні, усі мали досвід вагітності. Майже кожну дівчинку примушували хоча б раз вступати в статевий контакт проти її волі. При тому, 50 % з них були без документів. А відсутність документів відповідно обмежувала їх у доступі до всіх життєво необхідних послуг – медичних, соціальних, наприклад, вони не могли скористатися державними притулками тощо“.

Самотужки налагоджувати своє життя вони не можуть. Тому їм допомагають державні соціальні служби, громадські організації.

Процес реабілітації дівчини вулиці й повернення її до нормального життя складний, та можливий. “Усе залежить від рівня підготовки спеціалістів та від їхнього уміння “докладати частку своєї душі у роботу з дітьми, – переконана Лариса Бутенко, виконуюча обов’язки завідуючого притулку № 1 У Деснянському районі м. Києва.“Одужання” дітей вулиці залежить від того, як довго дитина перебувала у вуличному середовищі, її оточення, фізіологічні та психологічні особливості розвитку“.

Організація процесу реабілітації відбувається у кілька етапів. Спочатку вивчається історія дитини. Після проведення діагностики складається індивідуальний план роботи з усіма, хто буде причетний до реабілітаційного процесу. Після чого відбувається поступова робота з дитиною з постійним контролем за змінами реабілітації в кращий чи гірший бік.

“Зазвичай, діти вулиці не довіряють соціальним працівникам і психологам. Щоб заслужити їхню довіру, необхідно бути просто людиною, любити дітей, не чекати від них вдячності й бути з ними чесними. І найголовніше, щоб діти розуміли, що їм пропонують  допомогу щиро“, – каже Бутенко. Вона також переконана, що сама держава має бути зацікавленою в морально здоровій нації. І в цьому підтримка держави може проявлятися в будь-якій формі – створення відповідних реабілітаційних центрів, телефон довіри, організації соціальної квартири тощо – аби тільки та допомога існувала не “на папері”.

В очікуванні на соціальну квартиру

Нині є ідея організувати “соціальну квартиру” для 8-10 дівчат і молодих матерів, які живуть або значну частину часу проводять на вулиці та вже усвідомили необхідність змінити своє життя. Із ними будуть працювати приблизно стільки ж фахівців – психологи, медичні та соціальні працівники, юристи. Проживати в соціальній квартирі можна буде не на постійній основі – максимум до одного року, залежно від того, кому наразі необхідна підтримка для того, щоб далі повернутися до родини або побудувати власне життя самостійно: влаштуватися в гуртожиток, продовжити навчання або знайти роботу.

“Соціальна квартира” має бути достатньої площі, – каже Галина Скіпальська. – Це повинна бути звичайна квартира в житловому будинку, щоб дівчата мали змогу спілкуватися із сусідами, вести спільне господарство, звертатися в районну поліклініку”.

За її словами, модель соціальної квартири працює в багатьох країнах світу, зокрема, в Росії, Польщі, Латвії, Естонії. Так, у Санкт-Петербурзі в кожному районі діють до 7 соціальних квартир. Одна з них надана матерям, які пережили насилля, ВІЛ-інфікованим, а також тим, які перебувають у складних життєвих обставинах.

Інша категорія стосується випускників інтернату. Перед тим, як молодь отримає своє житло, вони перебувають у соціальній квартирі для того, щоб мати змогу підготуватися до самостійного життя. Існують різновиди таких кватир, наприклад, для наркозалежних жінок, в яких реабілітація проходить набагато швидше.

Цей досвід намагаються запровадити і в Україні. Справа – за малим, а точніше за трьох-чотирьохкімнатною квартирою, поблизу якої є поліклініка, дитячий садок, школа. Наразі фахівці чекають на рішення від Київської міської держадміністрації, яка попередньо дала згоду, а тепер шукає “вільну площу”.

Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини

Імена героїні та її дочки змінено

Джерело: 18.06.2012, Українська правда. Життя

До теми:

Advertisements
Опубліковано у діти, жити і перемагати, правді в очі, хроніки руїни. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть, що ви думаєте з цього приводу

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s