Пізнати Донбас: троє «донецьких» про Донбас і Донецьк

Джерело: газета «День»

«Тут змішана енергетика найзаповзятливіших людей»

Євген ЯСЕНОВ, журналіст, документаліст, автор книг «Прогулянки по Донецьку» і «Прогулянки по Донецьку-2»:

— Донецьк — величезне місто. За територією він входив в десятку найбільших міст країн СНД. Сумніваюся, що коли-небудь зможу сказати: «У Донецьку для мене не залишилося білих плям». Інша справа — наскільки жителям інших міст України цікаво відкривати його несподівані грані. Людині завжди зручніше жити стереотипами, які відповідають її сприйняттю світу. Донецьк оточений просто тучею стереотипів: шахтарі, терикони, бандити, алкоголіки, футбол, комуністи і т.ін. Безумовно, частина правди в цьому є. Відсотків п’ять. Та не 100, як думає багато хто в Україні.

Донецьк — надзвичайно цікаве місто, якщо поставити собі завдання взнати його по-справжньому. Він формувався впродовж десятиліть різними людьми, різних національностей, різних темпераментів. Тут змішана енергетика найвідважніших, найзаповзятливіших людей, які не могли всидіти в своїх чотирьох стінах і які шукали щастя в Дикому Степу. І місто вийшло різноплановим, таким, що не вкладається в жодний стандарт, хоча і створено за системою. Дізнаватися про нього можна нескінченно: Донецьк — це цілий всесвіт.

У своїх проектах я прагну показати місто таким, яким його мало хто бачить. Та водночас виходить так, що деякі міфи не витримують зіткнення з реальністю. Ось, наприклад, зазвичай вважається, що Донецьк — сухий, запилений і брудний. З вершин донецьких териконів особливо добре видно, що наше місто насправді — дуже зелене, в ньому безліч водоймищ. Фактично будь-яка шахтарська околиця має свій ставок і свою лісосмугу — посадку. Така була політика за радянських часів. Не у всіх ставках я б рекомендував купатися, звичайно, але вони є і до того ж тішать око.

Або ось ще один міф. Чомусь жителів Донецька усталено уявляють як людей глибоко некультурних. Але в трьох різних і зовсім не центральних районах міста на стінах мені зустрілося зовсім не те, що звикли бачити мешканці будь-якого українського міста на стінах будинків, а написи французькою мовою, причому в одному випадку це були «Квіти зла» Бодлера.

Треба прогулятися по набережній Кальміуса, бульвару Пушкіна і парку Щербакова. Це — справжнісінька Європа, тут негативні емоції просто виключені. Фонтани, діти, ліхтарі, скульптури — краса! Ще раджу відвідати наш ботанічний сад. Це далеко, та воно того варте! Ну і, звичайно, раджу побувати в «Юзівській пивоварні» — тут варять найкраще в місті пиво, напій для Донецька абсолютно культовий. Це не реклама хоч би тому, що ціни в «Юзівській пивоварні» дуже суворі. Та продукт, який тут виробляють, — буквально на ваших очах — справді унікальний. У ньому — теж частина душі Донецька. Проте, звісно, не лише в ньому. Душа міста виявляється у всьому, що роблять донетчани. У тому, як вони ведуть бізнес — наполегливо, цілеспрямовано, не відволікаючись. У тому, як вони відпочивають — грубувато, але від душі. У тому, як вони виховують дітей — дещо суворо, проте розважливо. У тому, як вони шукають своє місце в житті, з однаковим оптимізмом зустрічаючи перемоги і невдачі. У тому, як вони старіють, щодуху прагнучи утриматися на плаву. Душа Донецька, по суті, дуже проста. Жити за принципами, не задаватися, бути доброзичливим, але не прощати мерзенностей — усього цього в Донецьку навчають з дитинства. І не зважаючи на зміну соціальних декорацій, суть залишається такою ж, як і всі 140 років, що існує місто.

* * *

«Тут мешкають суцільні максималісти»

Ірен РОЗДОБУДЬКО, письменниця:

— Останнім часом я багато буваю з виступами в тих регіонах України, які вважаються більш «русифікованими» і про які складаються міфи, що там люди на дух не переносять усього українського, не розуміють мови й зустрічають вороже. Це Харків, Запоріжжя, Одеса, Херсон і, звісно, моя мала батьківщина — Донецьк. Але ці мої поїздки довели і мені, і іншим, що це справді — міф. Ці зустрічі, і ці люди, які приходять — і дуже багато! — нічим не відрізняються від таких самих зустрічей з читачами на Заході України. Навпаки: там більше питань, більше відвертої розмови і навіть книжок купують більше. Мабуть, тому, що в Донбасі існує інформаційний голод.

ФОТО РЕЙТЕР

А Донбас для мене насправді особливий край — там мешкають якісь суцільні максималісти: якщо вже вони — українські патріоти, — то «до останньої краплі крові» — Іван Дзюба, Василь Стус, Олекса Тихий… Але коли мають інші переконання, то, на жаль, навчити їх дослухатися до альтернативної думки дуже важко. Я багато про це думала, адже і сама донецька максималістка. А ще Донбас, Донецьк завжди був для мене (доки я там жила) якоюсь «повітряною кулькою», з якої я спустилась двадцять років тому і прозріла щодо правдивої історії України, і була вражена тим, наскільки мій край, який люблю і за який вболіваю, «зашорений». Мабуть, через цей же максималізм і небажання дізнатися без підказок «збоку», хто такі насправді Степан Бандера, Симон Петлюра чи Роман Шухевич.

Але ситуація змінюється! Повільно, але змінюється. Усе більше людей, які не хочуть чути «підказок» з боку певних політиків, а намагаються розібратися в усьому самі — і частіше за все це на користь патріотизму. Я б не хотіла, щоб існувало протистояння «Схід — Захід». Ось це справді найбільший і найприкріший міф, який створюється як однією, так і іншою стороною. Розумні люди є скрізь. І я це бачила на власні очі. До речі, у травні матиму тур: Маріуполь — Горлівка — Донецьк. Знаю, що там чекають. Там вже побував мій колега, письменник Володимир Лис з Волині, і був у захваті від прийому й кількості читачів — книжок не вистачило на всіх. Так що пропоную руйнувати міфи разом.

* * *

«Сумую за україномовним Донбасом»

Олег МЕДВЕДЄВ, політтехнолог, віце-президент Української ліги зі зв’язків із громадськістю, радник лідера «Батьківщини» Юлії Тимошенко:

— Донбас 1970—1980-х років, коли я там ріс, для мене уособлювали зовсім не ті люди, які тепер формують звичний для Західної та Центральної України образ «донецьких». Останні 15—20 поточних років зайвий раз довели, що нагору спливають не лише вершки. В ті роки елітою Донбасу для нас були люди праці: шахтарі, вчителі, лікарі, в найгіршому випадку — партійна номенклатура. Потім настав лихий час лихих «іміджмейкерів», зусиллями яких сусідні області й сформували собі уявлення про якийсь суровий край, де правлять гангстери, де на зоні побував чи не кожний другий, із яких кожного третього було покарано за зірвану шапку. Насправді ж край наш зовсім не такий, як ті люди, які уособили його в Києві. Кращий — і набагато!

Сумую за україномовним Донбасом. Ще 30 років тому в містах північних частин Луганщини та Донеччини доживало ціле покоління людей, які не говорили російською, бо не звикли чи взагалі не вміли. Буваючи нині на малій своїй батьківщині, бачу їхніх онуків, правнуків та праправнуків, які не просто не говорять українською, а іноді навіть належним чином її не розуміють. Я належу до вузького кола тих, хто успадкував і не втратив своєї українськості.

Вона була стихійною. Моя бабуня Марфа, якій кілька місяців тому виповнилося би сто років, не вміла говорити російською. Її повсякденною мовою був навіть не суржик, а добре усталений слобожанський діалект. Вона «балакала» побутовою прозою Квітки-Основ’яненка. При цьому ледве-ледве усвідомлювала, що українка, їй була властива так звана тутешня свідомість. «Ми мілуватські, — казала вона мені про себе, діда та рідне село у Сватівському районі Луганщини. — А коли нас переписували, то сказали, що ми українці».

Звичайно, і в 1970—1980-ті роки українська на Донбасі була на маргінесі, але після проголошення незалежності ситуація не покращилася, а стрімко погіршилася: внаслідок інерційних процесів за 20 років комунікаційна функція української в містах зійшла нанівець, а носіїв мови губернатор Близнюк посилає говорити до Івано-Франківська. Українською і досі говорять у селах, поки мовець не переїхав до найближчого райцентру.

До теми:

Advertisements
Опубліковано у культурне | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

5 Responses to Пізнати Донбас: троє «донецьких» про Донбас і Донецьк

  1. mamache коментує:

    багато правди, но багато й ображених “місцевих” балачок. Багато стеретипів. і багато “неотипів”, якщо можливе таке.
    я особисто все ж бачу тут недооцінений соціальний фактор. Шо означає “донецькі” в місті, де є консерваторія і оперний театр? Хто прийде до пані Роздобудько на зустріч? шахтарі? не смішіть. я пам’ятаю свого тата – як шахта поволі висмоктала з мозку все розумне й тямуще. лишилися сальні жарти і кпини при жінці і дорослій доньці, принципове плямкання і відригування на кухні, аби всі чули, усе підряд по теліку і щовечірня чекушка горілки під ванною.
    бо ж до шахти була лабораторія і маячила аспірантура, хоч горілки було залийся і там, не буду брехати. но: там були спільні посиденьки з жінками, вальс і танго, Іоланта в оперному і костюм з краваткою.

    а татко, до речі, на шахту пішов головним механіком. еліта. шо говорити про забій.

    • Taras Tronka коментує:

      Донецьк – місто контрастів… Здається, як було від заснування сто років тому – “білі” розваги для білих людей, значною мірою іноземців, і чорна, важка робота для “чорних” – так десь і лишилося. А Ваші спогади – один в один вписуються у статтю Олекси Тихого…

      • mamache коментує:

        помітила це. треба ще писати, ой треба… я на руднику виростала, у самій гущі… де б його часу взяти.

  2. mamache коментує:

    стереОтипів, ну, ви зрозуміли.

Напишіть, що ви думаєте з цього приводу

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s