Пізнати Донбас: три статті про донецький характер

Думки про рідний донецький край

Олекса Тихий, 1972 р.

<…> Люди майже ні в що не вірять — ні в Бога, ні в комунію. Забули старі та не дуже старі традиції та обряди, щезли вечорниці, колядки, щедрівки, купальські пісні. А що лишилося? Бездумне сидіння біля «блакитного екрана», ходіння в кіно («щоб убить времня»), пляшка та безконечні розмови біля неї про футбол, заробітки, мотоцикли, лотереї, цинічні сексуальні бувальщини.

<…>

Один з моїх колег-монтажників казав про своє життя: «Отработаєш зміну, прийдьош домой, поїси, пограєш у доміно, посмотріш телевізор, футбол, побавишся з жінкою, поспіш і всьо значала».

<…>

Моє покоління, кому зараз 40-50 літ, росло та виховувалося в період репресій проти інтелігенції, страху за життя своє та близьких, матеріальних нестач, війни, повоєнної розрухи, масових переміщень величезної кількості людей і цілих народів. Не обминуло це лихоліття і донбасівців.

Замість того, щоб творити добро, люди пристосовувались до зла, прагнули задовольнити шлункові потреби, мріяли про те, як би вижити, і поступово розгублювали національні традиції, культуру, мову. І такі залякані, зневірені, інтелектуально вихолощені люди сьогодні є батьками, вчителями, наставниками дітей та молоді.

<…>

Донеччина — це 1/6 всього населення Української РСР. Її культурний та національний розвиток може послужити або гарним прикладом для всієї України в разі її нормального розвитку, або ганебним, холероподібним, коли й інші райони підуть шляхом байдужості до національної культури та мови.

Читати повний текст статті Олекси Тихого «Думки про рідний донецький край» на сайті «Історична правда»

* * *

Чому мені любі «донбасяни». Суб’єктивні спостереження на «малій» вітчизні

Олександр Тертичний, 2005 р.

<…>

Переносячи свою зневагу з представників старої влади на маси мешканців Донбасу, ми робимо ту ж саму помилку, яку роблять «донбасяни»: їм ввижається, що кияни на Майдані протестували не проти знахабнілої влади, а проти всіх донецьких — шахтарів, металургів, студентів, пенсіонерів… І всі прокльони помаранчевих проти «янучар» спритні піарники каналізували просто в обличчя мільйонів донбасівців. Їхня реакція була природною: за що нас ображають, що поганого ми зробили для киян і всієї України?

<…>

Протягом останніх 40 років, відколи я свідомо пам’ятаю і знаю Донбас, тут не було масового агресивного психозу: ні за радянських часів, ні за роки останньої української руїни у 90-х. Ще у 60-х виразно відчувався постсталінський страх, у 70-х поблажливо дивилися на «дарагого гарячо любимого Ілліча», в 90-х мовчки затягли пояси, коли стали зупинятися шахти. І ось я бачу кардинально інше, агресивне суспільство. Бачу зовсім несподівано для себе — при тому, що буваю там регулярно. Сьогодні, у 2005-му, майже всі донбасівці відчувають себе підступно обдуреними, ображеними і морально згвалтованими.

Я тільки тепер зрозумів, як люблю своїх земляків (які ледь не побили мене в останню зустріч). Люблю, тому що це люди духовно сильні, прямодушні й щирі. Люди, які мають підвищений рівень гідності («Донбас ніхто не ставив на коліна»). Це люди, які мужньо працюють під землею, біля мартенівських печей («не смыкала наша Родина очей»); люди, які виробляють ліки, лазери і «Кольчуги». Це край трудівників, вихованих (нехай не зовсім адекватно) на іменах донбасівців, що були в усіх радянських підручниках: шахтарів Олексія Стаханова і Микити Ізотова, сталевара Макара Мазая, трактористки Паші Ангеліної… Ці люди разом зі своїми батьками й дідами створили половину важкої індустрії України, і вони мають усі підстави пишатися результатами своєї тяжкої й небезпечної роботи.

<…>

… Найкращими тут вважають московські телеканали (нібито об’єктивні, бо поза українськими «розбірками»), потім іде сумнозвісна «Україна», потім уже — «Інтер». «Ері» теж не довіряють, а про «5 канал» мало хто знає, і головне — не прагне знати.

Не хочуть знати, тому що впевнені: нас дурять, вони продалися американцям, як і демонстранти на Майдані, які стояли там за долари. Коли я сказав, що ні сам, ні два моїх сини на Майдані доларів, на жаль, не отримали — якраз тут була найбурхливіша реакція. Син мого троюрідного брата відповів: «Ну й дурні, що не отримали. Он наші бомжі з вокзалу на Майдан їздили: повернулися упакованими, та ще й квартири придбали — за те, що в наметах там три тижні пролежали».

Читати повний текст статті Олександра Тертичного «Чому мені любі «донбасяни» на сайті «Дзеркалі тижня»

* * *

Сповідь донецького

Євген Шибалов, 2010 р.

<…>

Донбас — це українське Задзеркалля: «Тут, знаєш, доводиться бігти щодуху, аби тільки залишитися на тому самому місці!». Життя людське день у день іде по тому самому колу, ім’я якому — безперервний цикл виробництва.

Усі сили, найкращі роки, здоров’я витрачаються на те, щоб знову й знову переживати свій «день бабака». Так формується переконання, що будь-які переміни — це зло.

<…>

Це визначає неповторне поєднання консерватизму та нонконформізму в донецькому характері. У переломні моменти історії донбасівці вирізнялися тим, що довше за інших чіплялися за залишки минулого. До останнього удавали, що нічого не сталося. У
90-ті люди ходили на роботу, де місяцями не платили зарплати, в боязкій надії: може, все ще повернеться на круги своя?.. І шахтарі вистукували касками по столичній бруківці нехитрий рефрен: «Вер-ни-те! Вер-ни-те!».

<…>

Неодноразово доводилося чути, що в інших регіонах охоче беруть на роботу донецьких. Вони рідко просять лікарняні. Вони не влаштовують страйків, навіть якщо дуже незадоволені. Вони готові «пахать» надурочно. Це все звідси, від глибокого переконання: «якщо я не займу своє місце, не запрацює вся система». І не можна ні занедужати, ні захандрити, ні запити невчасно. І треба тримати свою частину спільної ноші, жертвуючи особистим. На шахті або на заводі слабкість одного — смертельна загроза для всіх. Тому — триматися!

<…>

На людях усі рівні, і всі як один хлопці-друзяки, свої в дошку, прості, відкриті… Насправді кожен донецький — із подвійним дном. Не заведено тут публічно говорити ні про свої релігійні переконання, ні про національність, ні про сім’ю. Навіть на прямі запитання відповідають знехотя.

Тому на будь-яку зовнішню загрозу реакція одна — розбігтися. Зачаїтися. Піти в підпілля. Про українців кажуть, що вони погано воюють за країну, але добре — за свій хутір. Донецькі теж відстоюють свій хутір, тільки хутір цей усередині, в думках і почуттях…

Читати повний текст статті Євгена Шибалова «Сповідь донецького» на сайті «Дзеркала тижня»

До теми:

Advertisements
Опубліковано у книжки та читання, культурне, історичне. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть, що ви думаєте з цього приводу

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s