Майдан провінціала: Щастя, Мудрість і Віра

Я чекаю на книжку, в якій будуть зібрані такі спогади. Куплю собі і своїм дітям.

Майдан провінціала: Щастя, Мудрість і Віра

Вівторок, 22 листопада 2011, 13:15

Майдан почався з “України без Кучми” 2001 року.

Але справжній Майдан почався із повстання студентів в Сумах. Коли ще вся країна спала і усі думали – ну, де ж почнеться?, весною 2004 року кучмісти захотіли об’єднання трьох сумських вузів в один. Під ректора з СДПУ(о). Під майбутні фальсифікації. Під “я начальник – ти дурак”. Під донецьке “лохи – прогнитесь”.

Але сумські студенти повстали. Здавалося, це було повстання приречених, але нескорених. Уся донецька машина – губернатор Щербань, мер Сум Омельченко і усі силовики Сумщини на той час були донецькими – ляскала: (пряма мова губернатора до студентів): “будем говорить и решать не по-детски”.

Не вийшло. Студенти розбили наметовий табір в центрі Сум. За студентів вступилися батьки, так, до речі, почалася політична кар’єра епатажного і веселого, мера Сум Геннадія Мінаєва, який став за права свого сина. Потім – уся громада. І понеслось.

Вперше після “України без Кучми” в “країні байдужих” провінційне місто збирало влітку 2004 року 30-тисячні мітинги. І усім стало ясно, що Система не страшна – коли нас багато.

Девіз російськомовних сумських КВНівців: “Пока мы едины – мы непобедимы” за допомогою київських і львівських друзів сумських студентів трансформувався в: “Разом нас багато – нас не подолати”. З’явилось гасло, яке об’єднало. Схід і Захід.

Майдан – це розуміння

Розуміння того, що 5% небайдужих, коли хочуть і прагнуть, можуть змінити світ.

В Сумах 17 тисяч студентів. Відстояти свої права вийшло заледве 700. 5% пасіонаріїв, об’єднаних відчуттям, що вони – не бидло. Вони змінили себе. Інших. Громаду. Країну.

Майдан – це мрія

Зараз мені соромно. Я не вірив, що ми переможемо. Дуже сильною здавалась Система.

Але юним були “по барабану” страхи дорослих. Вони жили спротивом. Вони його любили, як справжня молодь любить відчуття війни. Вони, як під час кожної війни, кохали один одного сильніше і по-справжньому, не так як тихі обивателі.

І вчились любити Небо, що надавало їм сил.

У більшості російськомовні – вони навчились любити Україну як себе і більше ніж себе. УКРАЇНА і СВОБОДА – ЦЕ МЕТА.

Яким прекрасним тоді був світ. Майдан – це мрія юних, яка передалась усім.

Майдан – неминучий

Студенти йшли протестом на Київ. Влада на їх шляху розклеїла листівки на заборах населених пунктів: “Ідуть фашисти. Геть бандерівську нечисть”. Всі “падонки і наркомани”. Усі провладні ЗМІ гуділи про це ж.

Був випадок. Виходить у Недригайлові стара бабця, яка пам’ятає війну і Голодомор. Читає листівку. Виносить студентам молочка, яблук і… тицяє старечою рукою їм (“фашистам”) свої пенсійні двадцять гривень. Студенти й не зрозуміли нічого. Бо: всі здають гроші на революцію, якщо революція “не за гроші”.

Студенти пішли собі. А бабуся їх вслід перехрестила. Як матері хрестять дітей в далеку дорогу. Або на війну. Я, дорослий дядько – плакав. Від сорому й відчуття ЩАСТЯ і СПРАВЕДЛИВОСТІ. Ми з цією бабцею з Недригайлова – єдині. Як вона знала – де правда? Думаю, вона відчула серцем, де саме – фашисти. І де – ПРАВДА.

Я, посоромлений за невіру, зрозумів, що МИ – ПЕРЕМОЖЕМО.

Майдан – це порив усіх

Один філософ говорив, що нормальний підприємець від “галімого бариги” відрізняється лише тим, що нормальний підприємець прибуток вкладає в Українську Революцію.

Маршрутки сумським студентам безоплатно надали сумські перевізники. Підприємці з ринку скинулись грошима “на перший час”. В Ромнах даїшники тихо пропустили нас, хоч мали наказ – не випускати. Кожен допомагав Майдану, як міг.

22 листопада із Сум їхали як на війну у сорок першому. Усі на адреналіні – більшість – щойно відстояли ніч на дільницях. Більше доби без сну. Але сну немає. Страшно. І весело.

Попереду – невідомість. Півсотні студентів у чотирьох маршрутках. З ними лише двоє, кому за тридцять.

Майдан – це очі

Їх очі. І досі весь час звіряю свої вчинки із сяйвом їх очей, отих перших студентів, які їхали “в нікуди” 22 листопада. Життя цинічне. Досі вже мабуть став би падлюкою, бо довелося побути чиновником (після Майдану). Але ті очі не дають зганьбитися душі.

Майдан – це героїчні кияни

Майдан 22 листопада ввечері вразив більше, ніж якби побачити іншопланетників. Іще їхала на Майдан провінція. А Київ уже – вийшов. Перше враження – шалене піднесення від щирого і непоборного ЩАСТЯ. Скільки окрилених людей я не бачив ніколи в житті.

І ми – частина цього.

Майдан – це анархія революції, бардак і міжетнічна співпраця

У мене був телефон одного з польових командирів Майдану (нині народний депутат). Відстояли першу ніч (чи тільки вечір?). Куди далі? Нас півсотні душ, а вже дзвонять ще сотні із Сум: “Ми їдемо до вас”. Куди?

Їдьте на завод “Оболонь”, говорить польовий командир. Вас там приймуть.

На територію нас пустили, але це і все. Там менеджмент і вухом не веде, посилають. Ясно, накладки. А крім нас ще одна група з Чернігова, студенти з Полтави і… душ з п’ятдесят молодих кримських татар. Холодно, і вже майже дві доби ми не спали.

І ми з татарами вирішили самозахопленням взяти пусте (але тепле) приміщення на території заводу. Нас разом десь із 150 ми захопили цей сухий цех, брали якісь дошки, стелили на цементну підлогу і лягали.

Охоронці обіцяли нас і постріляти, але їх просто посилали. А через дві години прибігла надзвичайно стурбована зам директора, і виявилося, що все в ажурі. Нам навіть видали сто спальників (ніхто їх не віддав назад, ми з татарами їх поділили, бо такі правила жанру).

Потім, коли вже всі діти стомлені поснули, прибігла тьотя і сказала, що заводська столова наварила поїсти. Пішов і набрав з кимось жерти – три тази макарон з м’ясом. Вранці з’їли все, хоч і холодне. Ви такого смачного просто не їли.

Через два дні ми “переїхали” на “Експо-плазу”. Там теж у приміщенні виставки виділили зал і купу матраців. Ми захопили з надлишком. Виявилось – мало. Приїжджали нові й нові студенти.

А кримські татари у нас викликали щире захоплення. Як і ми у них.

Майдан – це порядок і бойові загони революції

Виявилося, що Майдан потребує не лише тих, хто стоїть на майдані, кричить і плаче у захваті. Потрібні ті, хто готовий виконувати накази. Сумські студенти, спаяні дисципліною (ну, майже) студентської революції були консорцією, здатною отримувати тактичні завдання: сьогодні пікетуємо тут, завтра стоїмо блок-постом там.

Майдан – це бабуся вихователь

А кругом були кияни. “Заходьте до нас повечеряти і помитися” – ці заклики лунали звідусіль. Це зворушувало. Це порушувало дисципліну.

Підійшла до нас бабуся і каже: “дітки, поїжте вареничків”. І розкладує по порціях. Я взяв порцію в пластиковій тарілці, а вона: “вибачте, що тільки з картоплею. Були б і з м’ясом, але вже грошей нема. Ось отримаю пенсію, будуть і з м’ясом. І тихо так: їжте, на здоров’я”.

А в самої в очах сльози. Я здогадався: їй нас жаль. А мені – її. І хтозна кому кого більше.

І я знаю, що азаровим-тігіпкам бідність цієї бабусі не пробачу ніколи.

Вдихаєш холодне, туманне, ранкове повітря Києва на повні груди. Стримуєш сльози вдячності і гордості. Як добре, що я частина цього народу. Разом нас багато. Нас – не подолати. Дулю усім їм. Наша щирість сильніша за їх брехню. Після зустрічі з бабусею мене жодне чмо не заставить бути чмом, як вони. Отак от. Бабуся, як вихователь.

Майдан – це “Олвейси”, кіш і чеченська каса

Ми були схожі на армію, що виходить з оточення. Але вели себе, як переможці. Ми – нащадки козаків.

Підійшла група гарно одягнених жінок. І урочисто вручили нам п’ять тисяч гривень і кількасот доларів. Просто так. Від імені якогось (не пам’ятаю) відділення банку. Молоде дівча, що відповідало за спільні кошти, написало скупу розписку: взято куренем сумчан на революцію стільки-то.

Сумські студенти, вчені на “поняттях”, називали спільні кошти “общаком”, або “чеченською касою”. Найбільше чеченська каса пішла на прокладки. Відчуття про майдан – це відчуття про кашу під ногами, мокрі ноги, і… прокладки. Це єдине, що рятувало. Засунув вранці в кожен ботинок, і до обіду ноги сухі.

Майдан – це безіменні герої

Досі героями Майдану помилково вважаються ті – хто стояв на сцені (і Азаров теж), або ще баба Параска.

Тільки справжніх героїв мало-хто знає. Разом з київськими студентами ми пікетували Міносвіти. Охорона впустила всередину лише журналістів, на якусь прес-конференцію.

Один з наших, Андрій Котіль, під виглядом журналіста (і разом з ними), проскочив. Як його пустили з його явно бомжуватим виглядом, хтозна. В установах часто кидають двері з ключами з коридору. І хлопець зачинив усю прес-конференцію, і ключ викинув у вікно. Був скандал, виламування дверей. Ми почувалися героями.

На Залізничному вокзалі 26 листопада, коли приїхало безліч гостей з Донецька, Андрій скинув з себе помаранчеві атрибути, начепив сині. Сумчан по вимові від донецьких не відрізниш. І він пішов десь до них. Приходить, приносить армійський “сухпай”.

Виявляється – такий видають донецьким хлопцям. Потім пішла ціла група “перевдягнених” наших, приносять ящик такого ж.

Викликали “5-й канал”. І був сюжет, що шахтарів годують військовим номерним пайком, поцупленим зі складів Міноборони. А ще, ми відправили “трофеї” в Суми. В Сумах, (на мітингу Сумського Майдану) показували трофеї народу і говорили: “Наші хлопці в Києві відбили у кучмістів армійські сухпайки. Слава нашим”.

І Сумський майдан гудів, і радів маленькій перемозі своїх, у Києві.

Майдан – це Гавроші революції

Скандал. Додзвонилася одна мама з Лебедина. Виявляється, у нас одна дівчина з педучилища, а їй немає 18 років. Мене (а ще Ющенка і Кучму) кляли. А я знав? У дівчини горять очі. Вона хоче вмерти за Україну. Втекла, дома нічого не сказала. Стали виясняти. Виявилось: у нас таких ще троє. А скількох ще мама не відпустила, (а хотіли) – хтозна.

Майдан – це тисячі Жанни Д’Арк

Одного разу прийшли і запитали дівчат – добровольців. Бажаючих – всі. Через добу вони повернулися, і сказали, що вставляли гвоздички в щити ОМОНу. І були тонкою лінією між нашими і Системою. Вони казали, що було не страшно.

Насправді наші дівчата були живим щитом. І зараз від цього, навіть через роки, страшно.

Якось ішли в колоні мимо Кабміну. А на горі дівчата б’ють в бочки, як в тулумбаси. Красиві дівчата. Красиво вибивають. Мороз по шкірі. А над дівчатами хтось махає прапором, як у нас, і з надписом “Суми”.

Наші. Звідки? Сумська школа барабанщиць. Ми думали, що всі сумчани – з нами. Нас вже було з півтисячі. Враження було наскільки сильним, що потім довго снилося: йде величезна колона внизу, а нагорі б’ють в тулумбаси дівчата, красиві, як життя. А над ними – жовто-синій прапор. І вони кличуть на подвиг. І ясно – що наше діло – праве. І хочеться жити, щоб перемогти. І перемогти, щоб жити.

Майдан – це самоорганізація

На “Експо-плазі” було кілька тисяч людей. Кілька аптек виїхало, як пересувні філіали. Ліки роздавали безоплатно. Чергували лікарі. Тиск поміряють. І цукор перевірять. Заводські столові роздавали гречану кашу з тушківкою (ще дешеву, не азарівську).

Дешево і сердито. І надзвичайна людяність. Я не чув випадку, щоб у когось щось вкрали.

І Боже збав там пити. Виженуть одразу.

Майдан – це дисбат

А як же день народження? І доводилося змішувати дешевий коньяк з кока-колою, і пити тихцем, щоб не помітили.

Майдан – це стьоб і праця

Метро. Ранній ранок. Ми сонні й замучені. Уже сьомий день ми в Києві.

Піднімаємось ескалатором. Спимо на ходу. Кругом – тільки одні наші. Їдемо мовчки. І тут… Зверху ескалатором спускається велика група людей. Побачили нас (в помаранчевих строях) і давай радісно кричати: “Ющенко, Ющенко”. Ми з другом переглянулись, і не змовляючись, один – одному випалили: “Новенькі”.

І засміялися, наскільки це було очевидно.

Так і розминулися на ескалаторі дві групи: одна якась хмільно-радісна, а інша похмуро зосереджена. Отак мабуть буває в усі часи, коли зустрічаються ті, хто спішить у бій, і ветерани, які вже знають, що в окопах романтики мало, а є лише робота.

Майдан – це кохання

Там було багато зустрічей і щирого кохання. На війні все швидко і по-справжньому. Діти тих, хто знайшов один-одного на Майдані, цього року пішли до школи. Якщо в школі промовчать, їм батьки розкажуть…

Майдан – це Щастя, Мудрість і Віра.

Щастя – це відчуття безмежної радості і впевненість, що радість нескінченна.

Мудрість – це розуміння того, що Щастя – лише мить. І прозріння від того, що ця мить радісна і безкрая. Коли є Віра.

Віра – це миттєве одкровення, що Щастю – бути.

Вони нас не спинять на нашій дорозі до Щастя.

Віктор Бобиренко, для УП

Джерело: http://www.pravda.com.ua/columns/2011/11/22/6775446/

Advertisements
Опубліковано у душа, рекомендую, самоорганізація / спільна дія, історичне. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть, що ви думаєте з цього приводу

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s