“Залишайтеся спраглими, залишайтеся навіженими”. Стів Джобс

Ці вже відомі слова Стів Джобс сказав у своїй промові до випускників Стенфордського Університету 2005 року. І ще немало слів, які надихають і вселяють в тебе бажання жити по-справжньому. Так, як жив він сам.

Відео мовою оригіналу:

(під відео – переклад українською мовою)

Для мене велика честь бути з вами сьогодні на врученні дипломів одного з найкращих університетів світу. Я не закінчував інститутів.

Сьогодні я хочу розповісти вам три історії з мого життя. І все. Нічого грандіозного. Просто три історії.

Перша історія – про з’єднання крапок

Я кинув Рід-Коледж після перших 6 місяців навчання, але залишався там у якості “гостя” ще близько 18 місяців, поки нарешті не пішов. Чому ж я кинув навчання?

Усе почалося ще до мого народження. Моя біологічна мати була молодою, незаміжньою аспіранткою, і вирішила віддати мене на усиновлення. Вона наполягала на тому, щоб мене усиновили люди з вищою освітою, тому мені було призначено бути усиновленим юристом і його дружиною. Щоправда, за хвилину до того, як я виліз на світ, вони вирішили, що хочуть дівчинку. Тому їм подзвонили вночі і запитали: “Несподівано народився хлопчик. Ви хочете його?”. Вони сказали: “Звичайно”. Потім моя біологічна мати довідалася, що моя прийомна мати – не випускниця коледжу, а мій батько ніколи не був випускником школи. Вона відмовилася підписати папери про усиновлення. І тільки кілька місяців потому все ж уступила, – коли мої батьки пообіцяли їй, що я обов’язково піду в коледж.

І 17 років потому я пішов. Але я наївно вибрав коледж, який був майже таким же дорогим, як і Стенфорд, і всі збереження моїх батьків були витрачені на підготовку до нього. Через шість місяців я не бачив сенсу мого навчання. Я не знав, що я хочу робити у своєму житті, і не розумів, як коледж допоможе мені це усвідомити. І от – я просто витрачав гроші батьків, які вони збирали все життя. Тому я вирішив кинути коледж і просто повірити, що все буде добре. Я був спочатку наляканий, але, оглядаючись зараз назад, розумію, що це було моїм найкращим рішенням за все життя. У ту хвилину, коли я кинув коледж, я міг перестати говорити про те, що обов’язкові лекції мені не цікаві, – і відвідувати ті, які видавалися цікавими.

Не все було так романтично. У мене не було кімнати в гуртожитку, тому я спав на підлозі в кімнатах друзів; я здавав пляшки з-під коли по 5 центів, щоб купити їжу, і ходив за 7 миль через усе місто кожного недільного вечора, щоб раз на тиждень нормально поїсти в храмі крішнаітів. Мені він подобався. І багато з того, з чим я стикався, слідуючи своїй цікавості та інтуїції, виявилося пізніше безцінним.

Ось вам приклад. Рід-Коледж завжди пропонував першокласні уроки по каліграфії. По всьому кампусу кожен постер, кожна мітка були написані каліграфічним почерком від руки. Оскільки, як відрахований я не брав звичайних уроків, я записався на уроки по каліграфії. Я дізнався про “серіф” і “санс серіф”, про різні відступи між комбінаціями букв, про те, що робить прекрасну типографіку прекрасною. Вона була гарною, історичною, майстерно витонченою до такого ступеня, що наука цього не змогла б зрозуміти.

Ніщо з цього не здавалося корисним для мого життя. Але через десять років, коли ми розробляли перший “Макінтош”, все це стало мені у нагоді. І “Мак” став першим комп’ютером із красивою типографікою. Якби я не записався на той курс у коледжі, у “Мака” ніколи б не було декілька гарнітур і пропорційних шрифтів. Ну, а оскільки “Віндоус” просто вкрала це у “Мака”, у персональних комп’ютерів узагалі б їх не було. Якщо б я не був відрахований, я б ніколи не записався на той курс каліграфії і у комп’ютерів не було б такої прекрасної типографікі, як зараз.

Звичайно, не можна було з’єднати всі крапки воєдино тоді, коли я був у коледжі. Але через десять років все стало дуже, дуже ясно.

Ще раз: ви не можете з’єднати крапки, дивлячись уперед – ви можете з’єднати їх, тільки озираючись у минуле. Тому вам доведеться довіритися тому, що ці точки якось з’єднаються у майбутньому. Вам доведеться на щось покластися: на свій характер, долю, життя, карму – що завгодно. Такий підхід ніколи не підводив мене і він змінив моє життя.

Моя друга історія – про любов і втрати

Мені пощастило – я знайшов те, що я люблю робити, досить рано. Воз і я заснували “Еппл” у гаражі моїх батьків, коли мені було 20 років. Ми посилено працювали, і через десять років “Еппл” виросла з двох чоловік у гаражі до 2-мільярдної компанії з 4000 працівників. Ми випустили наше найкраще створіння – “Макінтош” – роком раніш і мені тільки-но виповнилося 30. І потім мене звільнили. Як вас можуть звільнити з компанії, яку ви заснували? Ну, у міру росту “Еппл” ми наймали талановитих людей, щоб допомагати мені керувати компанією й у перші п’ять років все йшло добре. Але потім наше бачення майбутнього стало розходитися, і ми в кінцевому рахунку посварилися. Рада директорів перейшла на його бік. Тому в 30 років я був звільнений. Причому публічно. Те, що було сенсом усього мого дорослого життя – зникло.

Я не знав, що робити, декілька місяців. Я відчував, що я підвів минуле покоління підприємців – що я упустив естафетну паличку, коли мені її передавали. Я зустрічався з Девідом Пакардом і Бобом Нойсом і намагався вибачитися за те, що накоїв. Це було публічним провалом, і я навіть думав про те, щоб утекти куди подалі. Але щось повільно стало прояснюватись в мені – я усе ще любив те, що робив. Хід подій у “Еппл” лише злегка усе змінив. Я був відкинутий, але я любив. І, врешті-решт, я вирішив почати все спочатку.

Тоді я цього не розумів, але виявилося, що звільнення з “Еппл” було найкращим, що могло було статися зі мною. Тягар успішної людини змінився на легковажного початківця, менш упевненого в усьому. Я звільнився і увійшов в один із самих креативних періодів свого життя.

Протягом наступних п’яти років я заснував компанію “Некст”, іншу компанію, названу “Піксар”, і закохався у надзвичайну жінку, яка стала моєю дружиною. “Піксар” створила найперший комп’ютерний мультфільм -“Іграшкова історія” (Toy Story), і є тепер найуспішнішою мультиплікаційною студією у світі. У ході вражаючої низки подій, “Еппл” купила “Некст”, я повернувся до “Еппл”, і технологія, розроблена у “Некст”, стала серцем нинішнього відродження “Еппл”. А Лорейн і я стали чудовою родиною.

Я впевнений, що нічого з цього не сталося б, якби мене не звільнили з “Еппл”. Ліки були гіркими, але пацієнтові вони допомогли. Іноді життя б’є вас по голові цеглою. Не втрачайте віри. Я переконаний, що єдиною річчю, яка допомогла мені продовжувати справу було те, що я любив свою справу. Вам треба знайти те, що ви любите. І це так само вірно для роботи, як і для особистих стосунків. Ваша робота заповнить велику частину життя, і єдиний спосіб бути цілком задоволеним – робити те, що по-вашому є великою справою. І єдиний спосіб робити великі справи – любити те, що ви робите. Якщо ви ще не знайшли своєї справи – шукайте. Не зупиняйтеся. Як це буває з усіма сердечними справами, ви довідаєтеся, коли знайдете. І, як будь-які гарні стосунки, вони стають краще і краще з роками. Тому шукайте, поки не знайдете. Не погоджуйтесь на проміжний варіант.

Моя третя історія – про смерть

Коли мені було 17, я прочитав цитату – щось на кшталт цього: “Якщо ви живете щодня так, ніби він останній, коли-небудь ви будете праві.” Цитата справила на мене враження, і з тих пір, уже 33 роки, я дивлюся в дзеркало щодня і запитую себе: “Якби цей день був останнім у моєму житті – чи захотів би я робити те, що збираюся зробити сьогодні?”. І як тільки відповіддю було “ні” протягом декількох днів підряд, я розумів, що треба щось міняти.

Пам’ять про те, що я скоро помру – найважливіший інструмент, який допомагає мені приймати складні рішення в моєму житті. Тому що все інше – те, що про вас думають інші, уся ця гордість, страх опинитися у незручному становищі або провалитися – усі ці речі зникають перед лицем смерті, залишаючи лише те, що дійсно важливо. Пам’ять про смерть – найкращий спосіб уникнути думок про те, що у вас є, що втрачати. Ви вже голий. У вас більше немає причини не йти на заклик свого серця.

Близько року тому мені поставили діагноз: рак. Мені прийшов скан у 7:30 ранку і він ясно показував пухлину у підшлунковій залозі. Я навіть не знав, що таке “підшлункова залоза”. Лікарі сказали мені, що цей тип раку не виліковується, і що мені залишилося жити не більше трьох-шести місяців. Мій лікар порадив піти додому і привести справи в порядок (що в лікарів означає “приготуватися до смерті”). Це значить – спробувати сказати своїм дітям те, що б ти сказав за наступні 10 років. Це значить – переконатися в тому, що все добре влаштоване, так, щоб твоїй родині було якомога легше. Це значить – попрощатися.

Я жив з цим діагнозом весь день. Пізніше ввечері мені зробили біопсію – засунули в горло ендоскоп, пролізли через шлунок і кишки, встромили голку в підшлункову залозу і взяли кілька кліток з пухлини. Я був у відключці, але моя дружина, яка там була, сказала, що коли лікарі подивилися клітки під мікроскопом, вони стали кричати, тому що в мене виявилася дуже рідкісна форма раку підшлункової залози, яку можна вилікувати операцією. Мені зробили операцію, і тепер зі мною все добре.

Смерть тоді підійшла до мене найближче, і я сподіваюся, що ближче, ніж вона буде від мене протягом кількадесят наступних років. Переживши це, я тепер можу сказати наступні слова з більшою впевненістю, ніж тоді, коли смерть була корисною, але чисто умоглядною концепцією:

Ніхто не хоче вмирати. Навіть люди, які хочуть потрапити на небеса, не хочуть вмирати. І все одно, смерть – пункт призначення для всіх нас. Ніхто ніколи не зміг уникнути її. Так і повинно бути, тому що Смерть, можливо, найкращий винахід Життя. Вона-причина змін. Вона очищує старе, щоби відкрити дорогу новому. Зараз нове – це ви, але колись (не дуже-то і довго лишилося) – ви станете старим, і вас зчистять. Вибачте за такий драматизм, але це правда.

Ваш час обмежений, тому не марнуйте його на проживання чийогось чужого життя. Не потрапляйте в пастку догми, яка вимагає від вас жити згідно думок інших людей. Не дозволяйте шуму чужих думок перебити ваш внутрішній голос. І найважливіше – майте сміливість слідувати своєму серцю і інтуїції. Вони якимось чином уже знають те, ким ви хочете стати насправді. Все інше вторинне.

Коли я був молодий, я прочитав дивну книжку “Каталог всієї Землі” (The Whole Earth Catalog), яка була однією з Біблій мого покоління. Її написав хлопець по імені Стюарт Бренд, який живе тут неподалік, у Менло Парк. Це було наприкінці шістдесятих, – до персональних комп’ютерів і настільних видавництв, тому вона була зроблена з допомогою печатних машинок, ножиць і полароідів. Щось на зразок “Гугла” у паперовій формі – за 35 років до “Гугла”. Публікація була ідеалістична і переповнена великими ідеями.

Стюарт і його команда зробили кілька випусків “Каталогу всієї Землі” і, зрештою, видали фінальний номер. Це було в середині 70-х, і я був вашого віку. На останній сторінці обкладинки була фотографія дороги раннім ранком, типу тієї, на якій ви, можливо, ловили машини, якщо любили пригоди. Під нею були такі слова: “Залишайтеся голодними. Залишайтеся безрозсудними”. Це було їх прощальне послання. Залишайтеся голодними. Залишайтеся безрозсудними. І я завжди бажав собі цього. І тепер, коли ви закінчує інститут і починаєте заново, я бажаю цього вам.

Залишайтеся голодними. Залишайтеся безрозсудними.

Усім дуже дякую.

* (український текст взято з Інтернет-журналу “КУ!”: http://starodub.org.ua/2009/07/21/zalishaytes-golodnimi-zalishaytes-bezrozsudnimi/ , редактура моя)

Advertisements
Опубліковано у душа, жити і перемагати, рекомендую. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть, що ви думаєте з цього приводу

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s