Великі справи “маленьких” українців

23.08.2011
Ярина Городиська, “Українська правда. Життя”

Всиновити хвору дитину, віддати власну кров, час і зусилля заради життя іншого, лікувати наосліп… Усе це під силу пересічним українцям, які не чекають грошових винагород, подяк, а часто взагалі воліють не розповідати про свої благородні вчинки.

Напередодні 20-ої незалежності нашої країни “Українська правда.Життя” вирішила розповісти про великі справи маленьких українців: ними справді можна пишатися!

20 років незалежності – 20 дітей

41-річна жителька села Остриця Герцаївського району Чернівецької області Леонора Намені у березні цього року народила 20-ту дитину. Жінка одразу ж попала до Книги рекордів України, як найбільш багатодітна мати нашої країни.

У шлюбі з коханим чоловіком Яношем Леонора виховує 20 дітей – 10 синів і 10 дочок. Двічі народжувалися двійнята.

 Сім’я Леонори Намені: 20 дітей! Фото газети “Молодий буковинець

“Діток ми не планували – як Бог дав, так і сталось, – скромно зізнається у розмові з “Українською правдою. Життя” Леонора Намені.

“Звичайно, не є легко, але і не є важко. Справляємось як можемо, хоча ніхто не допомагає. Моя мама померла, а чоловікова родина живе за кордоном”.

Найкращі мамині помічники – її діти. У кожного в сім’ї є свої обов’язки: дівчата прибирають у будинку, готують їсти, перуть, а хлопці – пораються по господарству.

Під материнською опікою живуть усі, крім старшого сина. 20-річний Йонатан, за словами Леонори, вже одружений і живе окремо. “Можливо, скоро й внуків дочекаємось, я не проти стати бабусею!” – посміхається багатодітна мати.

Наймолодшому сину Леонори – вісім місяців. Щаслива мати не натішиться малюком і не зарікається – можливо, лелека ще у їхню родину прилетить.

Втім, фінансово родині Яноша і Леонори Намені непросто: за 20-ту дитину жінка одержала державну допомогу, як за третю і жодних додаткових виплат чи соціальної підтримки сім’я так і не отримала.

Як нам розповіли в Острицькій сільській раді, багатодітній матері-рекордсменці досі не присвоїли звання матері-героїні. “Документи відправляли в Київ, але відповіді ніякої так і не прийшло”, – кажуть у сільраді.

Віддам кров заради життя

Дніпропетровець Володимир Ніколаєв – єдиний донор, який удостоєний високого звання Героя України “за самопожертву заради порятунку людей”. Вперше на донорське крісло потрапив ще студентом. Потім прийшов із армії і йому стало цікаво, скільки разів людина може здати кров і не зашкодити власному здоров’ю.

 Володимир Ніколаєв  за 30 років здав у банк крові близько 400 літрів

Сьогодні Володимиру Ніколаєву 64 роки. Експеримент триває і досі. На здоров’я Володимир Костянтинович не жаліється, але й не заперечує: цілком здорових людей не буває. Кров планує здавати, скільки сил вистачить.

Загалом за 30 років він здав у банк крові близько 400 літрів і врятував життя безліч хворих. Чоловік сідає в донорське крісло щомісяця й здає кров без жодної грошової винагороди.

“Я ніколи не брав грошей, тому що прекрасно міг обійтись без них. Я просто допомагаю людям”, – каже “Українській правді. Життя” Володимир Костянтинович.

Останній раз донор-рекордсмен здавав кров 9 серпня. “Останні кілька років я здаю плазму крові. Максимально можна здати в середньому 800 мілілітрів, я здаю 400”, – каже він.

Володимир Костянтинович ніколи не знає, кому потрапляє його кров – він може лише здогадуватись.

“У медиків є дуже цікавий свій жаргон. Наприклад, от питають: “А куди Ніколаєва сьогодні?” – “На розлив!”. Це означає, що кров у мене беруть на дитячі дози в пляшечки по 50 грам і відправляють у дитячі лікарні”. Інколи до нього приходять знайомі й просять здати кров. Чоловік охоче погоджується.

“Мої звання заслужений донор України, Герой України – це не межа мрій. Якщо люди здорові, якщо я можу щось для них зробити – оце добре!”.

“Виростити лан пшениці – моя мрія!”

На Волині живе Володимир Фінюк, якому після перелому хребта повідомили – не зможеш ступити жодного кроку. Втім, чоловік не здався і живе повноцінним життям, дарма, що на милицях. У 2007 році зі своїм дванадцятирічним сином він вирішив іти пішки з Луцька до Києва. З травня до липня вони йшли до мети і таки здійснили мрію Володимира – подолали відстань у 400 кілометрів!

“Головний урок я сину дав: у будь-яких ситуаціях можна жити і долати перешкоди! Вершина береться не за раз, не з маху!”, – підсумовує сьогодні у розмові з нами Володимир Фінюк.

Володимир Фінюк на милицях піднявся на Говерлу

Свою вершину пан Володимир вже покорив, піднявшись на милицях на Говерлу. Сьогодні ж у чоловіка черговий подвиг – він будує будинок для своїх дітей – двох доньок та сина.

“Я повернувся до своєї професії інженера-будівельника, проводжу інженерні, організаційні роботи, лажу на горище, піднімаюсь, присідаю…, – розповідає наш співрозмовник. – До зими будівництво завершимо! Он у мене ще внучок народився”.

Фото надане Володимиром Фінюком

Пану Володимиру не сидиться на місці. Цього літа він на милицях ходив з друзями у похід по волинських та рівненських лісах і озерах.

Втім, у чоловіка ще є мрія – побувати в Карпатах й подолати ще одну вершину. “Це такий душевний підйом, ціни тому не має, хочеться подивитись на країну згори!, – каже Володимир Фінюк. – А ще хочу батьківську землю обробити і виростити лан пшениці – це і є моя мрія!”

Матір від Бога

Волинянка Наталія Бучковська виховує 16 дітей – тринадцятеро всиновлених та трьох біологічних. “Сьогодні під моєю безпосередньою опікою є 11 дітей, п’ятеро вже повнолітні, працюють, – розповіла “Українській правді. Життя” багатодітна мати. – Найстаршим 21 і 23 роки, а найменшому Максимку всього рік і десять місяців”.

Жінка запевняє – всиновлювати дітей не боялась і не вагалась ні хвилини. Навіть тоді, коли їй казали, що дитина – нездорова.

Першого хлопчика Наталя забрала з лікарні з діагнозом олігофренія. Чорношкірого Кевіна – з гепатитом В. У тоді ще 16-річного Артема був тотальний алкогольний синдром, який передався від матері-алкоголічки.

“У мене було і є переконання, що здорові діти знайдуть собі сім’ю швидше, аніж хворі, – каже жінка, під опікою якої ще двоє діток із ДЦП. – Але так траплялось, що дітей я не вибирала і мене вони не вибирали, так складалась доля”.

 Волинянка Наталія Бучковська виховує 13 всиновлених дітей. Серед них є також хворі

Як стверджує Наталія Бучковська, мамою вона для таких дітей ставала не одразу. Але коли малеча з сиротинця переступала поріг її дому, одразу ж ставала повністю і цілком її.

“Пам’ять про погані сім’ї у них швидко стирається, попереду світле майбутнє, – переконана Наталія Анатоліївна. – Звичайно, до нових умов життя найменші усиновлені дітки швидко звикали, а от діти 10-13 рочків все ж потребували адаптації. Але я завжди кажу: 20% це гени, а 80% – виховання”.

Жінка виховує діток сама, але їй часто допомагають старенькі батьки. А от з чоловіком розлучилась, коли її будинок сімейного типу працював всього рік. Тоді сім’я всиновила перших трьох діток.

Наталія Анатоліївна не приховує – є певні фінансові труднощі, щоб утримувати самотужки таку велику родину. На кожну дитину держава надає допомогу у два прожиткові мінімуми.

Крім 13 всиновлених, у Наталії є 3 власних діток. Фото надане Наталією Бучковською

Сама багатодітна мати вчителює у Будинку школяра у Володимирі-Волинському. Але всі труднощі родина долає разом.

“Я не чекаю, що мені віддасться моя турбота про них і любов. Я молю Бога, щоб у них все було добре!, – каже жінка.

“Якщо не болить спина і руки – значить щось негаразд”

Інколи батьки розгублюються, коли вперше приводять своїх діток до Олександра Войнаровського у Луцьку дитячу поліклініку. Цей дивовижний лікар вже 9 років наосліп масажує маленьких пацієнтів – він незрячий.

Сліпота прийшла до чоловіка ще у шестирічному віці. Після сильного падіння у дитячому садочку у нього на голові утворилась кіста. Олександру зробили операцію, але на місці хірургічного втручання стала набиратись рідина. Саша почав втрачати зір і одного ранку просто не побачив денне світло.

А далі було 12 років школи-інтернату для незрячих у Львові й заповітна мрія – стати масажистом. Дізнавшись, що у Генічеському медичному училищі діє факультет масажистів спеціально для незрячих, Олександр, ні на мить не вагаючись, розпочав навчання.

Сьогодні він – успішний лікар, який поставив на ноги не одного малюка.

Сліпий Олександр Войнаровський у Луцьку лікує дітей. Фото надане газетою “Волинь-нова”

“До мене на прийомі за день десять діток. Кожні півгодини малюки міняються, це в основному дітки до року життя. Задоволення від своєї роботи отримую величезне!, – зізнається Олександр Войнаровський у розмові з нами. – З деякими маленькими пацієнтами одразу знаходимо спільну мову. Матері розказують, як вони посміхаються мені. А деякі капризують, вередують”.

Як розповідає наш співрозмовник, мами немовлят теж по-різному на нього реагують. Часто збентежені – як це їхню дитину масажує сліпий лікар. Втім, через 10 днів, а саме стільки в середньому триває курс масажу, вони звикають до незвичайного лікаря.

“До мене часто приносять діток з такими діагнозами, як синдром рухових порушень, сколіоз, кривошия, деформації грудної клітки, – розповідає пан Олександр. – Здебільшого вдається малюків на ноги поставити”.

Вдома після таких масажів незрячий лікар відчуває біль у руках і спині, але, як жартує Олександр, “якщо нічого не болить, значить щось негаразд!”.

Окрім чудової роботи збулась ще одна мрія сліпого масажиста – у нього з’явилась кохана дружина, яка подарувала чоловікові двох діток.

“У нас народились двійнята, Дмитро та Данилко, їм зараз 2 рочки і чотири місяці, це подвійне щастя для мене!”, – не стримує емоцій наш співрозмовник.

Лісничий-герой

8 січня в селі Біловіж Рокитнівського району Богданчик разом із чотирьохрічним братиком Артемом вирішили покататися на санчатах, спускаючись з гірки. Щоб скоротити шлях брати пішли через вкриту кригою місцеву річку.

Біля берегів тримався лід, але серединою йшла стрімка течія, що не давала воді замерзнути. Необачність старшого брата мало не коштувала йому життя. Богдан не встиг навіть отямитися, як опинився у крижаній воді. Молодший Артем у розпачі почав кликати на допомогу.

За щасливим збігом обставин саме в ту мить неподалік йшов майстер лісу Остківського лісгоспу Валерій Павлушенко. Чоловік одразу прибіг на крик дитини й, скинувши з себе верхній одяг, пірнув у воду.

“Я просто сам злякався за малого, – зізнається Валерій. – Ще б трошки і не встиг – з води одна шапка виднілась. А так ні на хвилину не вагався”. Як розповідає наш співрозмовник, кілька хвилин – і він витягнув малого Богдана, після чого швидко повів його додому грітись, щоб уникнути переохолодження.

Лісничий-рятівник Валерій Павлушенко. Фото надане ГУ МНС у Рівненській області

Про свій вчинок сьогодні Валерій Михайлович згадує неохоче. Чоловік скромно зізнається, що кинувся б на порятунок вдруге, якби була така необхідність. Сьогодні ж Валерій звільнився з Остківскього лісгоспу й подумує про те, щоб податись у рятувальники.

Життя, як виклик

Волонтер, координатор бази донорів крові Лілія Переходько не перший рік допомагає важкохворим діткам. За день приймає десятки дзвінків, координує шість тисяч донорів, дістає для маленьких пацієнтів протипролежневі матраци, інвалідні візочки, милиці й щодня молиться за їхнє видужання.

“Найперша дитина, якою я почала опікуватись, це Роман Халамендик із Переяслав-Хмельницького. Якось, коли прийшла в обласну дитячу лікарню у відділення онкогематології, з дітками якраз займались арттерапією. Він сидів окремо і ліпив щось з пластиліну, – пригадує Лілія Переходько. – Ви знаєте, такої величини і глибини очей я ще не бачила!”. Лише через декілька хвилин, поліпивши з хлопчиком, жінка зрозуміла, що він незрячий.

“Він не бачить з 2006 року, переніс вже 8 операцій, пухлина безжально відбирає в дитини зір, – каже Лілія. – Я вже домовилась в Інституті офтальмології, щоб йому перевірили очі. На одному оці поставили хрест, а інше ще можна оглянути”.

Волонтер, координатор бази донорів крові Лілія Переходько ходить на милицях, але не перший рік допомагає важкохворим діткам

Як розповідає жінка, серед її діток не лише онкохворі пацієнти.

“Є ще восьмимісячний хлопчик з Умані, він переніс страшну температуру і зараз є загроза приступів епілепсії, я вже зв`язалась з реабілітаційним центром для таких діток в Одесі, – продовжує наша співрозмовниця. – Ще опікуюсь 21- річним хлопцем із Сум. Він невдало стрибнув у воду і, як результат – пошкоджений мозок, інші травми. Сьогодні він пересувається у візочку”.

За словами Лілії, його батьки самі її знайшли й попросили допомогти.

Волонтер переймається долею кожного, хто потрапить під її опіку, адже сама іде крізь життя, борючись з хворобою. У сім місяців життя Лілія опинилась у реанімації – їй вчасно не провели вакцинацію від поліомієліту.

“Діагноз, який мені поставили, був не те що невтішним, а зараз дорослою я розумію, що він був просто страшним вироком: поліомієліт, який привів до паралічу кінцівок”, – каже жінка.

Сьогодні дівчина пересувається на милицях, втім тепер вже вона потребує допомоги.

Вона щодня дістає для маленьких пацієнтів протипролежневі матраци, інвалідні візочки, милиці й щодня молиться за їхнє видужання

“Для інших можу просити, для себе – ні, – каже Лілія. – У мене поламались милиці. Зверталась у протезний завод, просила відремонтувати. Мені заявили: “де купила, там і ремонтуй”! Але ж це було в Ізраїлі! Ремонт вартує від 1930 до 2500 доларів”.

Втім, попри усі проблеми Лілія продовжує займатись волонтерством й радіє кожному прожитому дню. “Завжди рада донести людям, що робити добро зовсім незнайомим людям – це прекрасно. І якби кожен подумав не лише про себе, а й про ближнього, світ став би набагато добрішим”, – каже вона.

Advertisements
Опубліковано у жити і перемагати. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть, що ви думаєте з цього приводу

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s