Хотіти більшого

От, регулярно чую від усіх суспільно активних і небайдужих співгромадян нарікання на пасивність українців, та й сам мав гріх іноді до них приєднуватися. Але тут подумав – а навіщо пересічному українцеві проявляти якусь суспільну активність?

Адже насправді, глобально – в українців все добре. Не варто забувати, що за стандартами 20-го століття, жити на території України і, по-перше, не боятися насильницької смерті (або необхідності когось вбивати) у будь-який момент з будь-якого приводу, і, по-друге, щодня мати шматок хліба на столі – це вже неабияка розкіш. Додамо сякий-такий дах над головою, який зараз мають усі, хто хочуть мати – хоч би одну кімнату на п’ять чоловік, а кому мало – по селах тисячі покинутих хат – їдь, заселяйся – дах буде, земля прогодує, а попервах сусіди не дадуть померти голодним.

Тобто, по факту, зараз переважна більшість українців живе у цілком непоганих умовах – усі основні природні потреби є задоволені. А ті, хто не можуть їх задовольнити у себе вдома, можуть виїхати до інших країн і забезпечити собі ці основні потреби. Навіть коли українці використовуються на батьківщині або за кордоном як раби або рабині – вони все одно живі, нагодовані, і мають дах над головою.

Про те, що у країні все не так вже й погано, мені щодня нагадує тусовка алкашів – у більшості цілком непоганого вигляду нестарих чоловіків – біля найближчого генделика-розливайки. Їхні родини мають ресурси не лише для утримання себе, але й для утримання цих нероб – отже, все добре: усі живі, здорові і нагодовані. Хтось із них, очевидно, отримує пенсію від держави, у якій також є зайві гроші просто так годувати цілком працездатне населення. Те ж саме із трудовою міграцією, про яку усі плачуть і стогнуть – по факту, і батьки (частіше, напевно, матері) на чужині мають що їсти, де переночувати, і що вдягти, і їхні діти (і чоловіки) тут, в Україні почуваються чудово – не голодають, не мерзнуть у землянках у відкритім полі, не гинуть від сліпої кулі, бомби чи шаблюки. Українці живуть чудово! І для цього навіть не обов’язково згадувати Африку, де досі раптово спалене і розстріляне село – повсякденна реальність.

Українці мають розкіш жити так, як не жили їхні батьки, діди, і прадіди. Більше того – більшість сучасних українців має розкіш прожити багато років при обох живих батьках (а часто – ще й при живому дідові і бабі) і живих дітях (а часто – ще й при онуках); жінки – при живих чоловіках. Сестри – при живих братах. Матері – при живих синах. Насправді, сучасні українці, за нашими, українськими мірками – щасливі люди. Тільки вони бояться собі у цьому зізнатися, і за звичкою плачуться одне одному, як усе погано. І єдина причина цього плачу – страх усе це втратити. Той страх, який вони успадкували від попередніх поколінь (а багато хто ще й «обновив» протягом 90-х).

Відповідно, якась масова активність може з’явитися у нашій країні тільки у двох випадках:

Перший варіант – коли стане так погано, що наші родові страхи почнуть справджуватися – тобто для більшості людей стане реальним голод, щоденний ризик раптової насильницької смерті або залишення без даху над головою. Наша влада вже рухається у цьому напрямі, але якось дуже мляво – життя погіршується поступово, і такими темпами соціальний вибух станеться нескоро. Окремо варто взяти до уваги, що ніхто не дасть гарантії, що результатом вибуху буде не світле майбутнє у вигляді оновлення і очищення суспільства, а нова руїна чи диктатура.

Другий варіант – що українці нарешті зізнаються собі, що вони вже живуть досить добре, що щодня боятися страхів своїх предків уже (чи поки що) немає підстав. І захочуть чогось іншого, ніж забезпечення умов для фізичного виживання себе і своїх близьких. Наприклад, поваги до своєї гідності. Справедливого суду. Недоторканності приватної власності, заробленої своїм потом або успадкованої від батьків. Вільного доступу до освіти. Свободи самовираження – від здатності відкрито говорити про те, що думаєш – до можливості спокійно заробляти на хліб своєю улюбленою справою. Чистого і здорового довкілля. Керівників держави, яким можна довіряти, з яких захочеться брати приклад, і яких можна ставити у приклад своїм дітям. Ситого і безпечного життя не тільки для своєї родини, але й для тих, хто живе поруч – для сиріт, інвалідів, стариків. Одним словом – захочуть нарешті, чогось більшого.

Advertisements
Опубліковано у скажу від себе. Додати до закладок постійне посилання.

One Response to Хотіти більшого

  1. Taras Tronka коментує:

    От, приємно бачити: популярний журналіст, якому, здавалося би, теж нічого не бракує – вимагає поваги до своєї гідності: http://blogs.pravda.com.ua/authors/nayem/5028947bd2bef/.

Напишіть, що ви думаєте з цього приводу

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s