Ганна Демірська. Великдень у Романівці

«Недалеко од мене на купені стояв чоловік із довгими гострим осцями у руках, він охотивсь за щукою, яка саме метала ікру, підплеваюче під саме куп’я. Він гукнув до мене:
— А, дочко, я бачу, що ти багато майеш приплідку, це видко по шкаралупах. Чия ти, дочко?
Міні не хтілос казат, чия я, но я сказала:
— Я із Чупрінівського кутка.
— А батко твій як звеця?
— Батко.
— А мати як?
— Мати.
— А призвиско як?
— Не знаю.
Він зареготів:
— Йей-богу, ти не дурна дівчина! Ти постий трохи коло мене, чи уб’ю я щуку на твойе щастя. Я тут стою од самого ранку, но ніяк не можу попасти у цел, усе од мене риба утікайе.
Я підійшла до ёго і кажу:
— Дядку, бийте на мойе щастя. Тіко як зараз уб’єте дві, то щоб одна міні була.»

Цей текст – пряма мова дев’ятирічної дівчинки Гані, яка живе у 1889 році у селі Романівці на тогочасній Київщині. Так запам’ятала своє дитинство Ганна Демірська, яка згодом виросла і власноруч їх записала на 69-и аркушах. Війну рукопис пережив у землі, потім передавався у родині з покоління в покоління, і от, нарешті, 2011 року був виданий книжкою.

Як на мене, головна принада книжки – надзвичайна щирість і атмосферність. Із певної сторінки повністю поринаєш у життя Гані – моторної і цікавої дівчинки, яка дивиться на світ широко відкритими очима і відчуває його відкритим серцем. Здавалося би – просто розповідь на тему «як я провела день», але усе залежить від того, як ти дивишся на світ. І тому там є усе – щоденні хатні справи (включно з рецептами приготування різних страв), мудрий батько і любляча мати, сестри і брати, пани (між іншим – Рильські, ті самі) і паничі, євреї, односельці, православні і католики, пісні і танці, парубки і дівчата, легенда про двох братів – бідного роботящого та балуваного неробу, казкової краси природа, домашня худоба і перелітні птахи, до яких ставляться, як до членів родини.

Це життя, якого ми не знаємо. Це життя, де люди не знають війни, не знають революції, не знають боротьби із вірою, не знають колективізації і «розкуркулення», не знають великого голоду, і знову війни, і знову голоду. Де церковні свята органічно поєднуються з народними традиціями, а християнські заповіді – із народною мораллю. Де працюють багато, але у радість, і після праці вміють добре відпочити.

Виявляється, так можна жити – у гармонії з собою, з людьми, і з природою. Більше того – так вже жили наші предки на нашій землі більше ста років тому. Мені, міщукові у н-ному поколінні, важко судити, але ті, хто мав досвід дитинства у селі, зможуть порівняти українське село кінця дев’ятнадцятого століття і кінця століття двадцятого. Хоча, звичайно, варто зважити на те, що дитинство завжди (хочеться сподіватися, що у більшості людей) постає у нашій пам’яті світлим і радісним часом, у який так добре повертатися, і який дає сили прожити усе життя, яке б воно не було.

Ганна Демірська мала таке дитинство, а згодом – непросте життя української жінки першої половини двадцятого століття. Ця дівчинка із широко відкритими очима скоро стане, услід за своїм молодшим братом, революціонеркою і громадською активісткою, народить десятеро дітей, залишиться удовою із дев’ятьма, усім з яких дасть виховання і освіту, за свого життя втратить ще чотирьох, кілька разів покидатиме свою рідну Романівку і повертатиметься до неї, і помре 1959 року старійшиною роду, до якої щороку з’їжджатимуться діти на «сімейну раду». Вже дорослою ця жінка повернеться у своє дитинство і запише свої спогади, а ще два покоління потому, завдяки їй та її нащадкам кожен з нас отримає можливість поринути у світ дитинства наших прадідів і прабабусь.

«— Ох, як я сігодні утомилас, – сказала мати, – білш як до півдня простояла нагнута, помогала баткові порат кабана, а це закіл помила кишки, то наче кілок у спині став. Сядмо трохи, та оддишим, та подивимся на світ Божий, який він прекрасний!
Ми посідали над водою на вербових пенках, поставивше коло себе  кошеля із кишками, а на кишках лежав здоровий щупак, який іще зівав жебрами.
Мати подивилас на сонце, яке уже було над заходом, і було воно вилике, біло-рожеве. Вітир зовсім утих, у річці вода стояла тихо. Річка була похожа у цей час на довге і шероке біло-голубе зеркало із рожевим од сонця оттінком, на якому табунами плавали дикі качки, гусі, нірки і другі водяни перелетни птиці. <…> Кругом річки ходили на свойіх довгих ногах чорногузи, на купенах стояли над водою ізрідко із осцями у руках охотники за щукою, оддалік од охотників на болоті мез куп’ям і лозою стояло десятків два чубатих чаплів, вони оддехали, повільно оглядаючис кругом себе. <…>
Мати, оглянувши річку, сказала до мене:
— Як я, дочко, люблю такий час, як зараз! Міні у цей час сонце над заходом, цей наступаючий тихий вечір нагадує міні ту пісню, яку я любила співат, і кожний раз я йейі і тепер прегадую, як подивлюсь на сонце перед заходом…
— Яка ж то пісня, мамо? Розкажіть мені!
— Добре, слухай, я роскажу. Як я була дівкою, то я ходила до церкви на хори співат, ти ж знайдеш, який у мене гарний голос. І от на виликих повечерях виликих празників співали отак пісен…
І мати тихенько стала співат:
— Світе тихий і сватийе слави безсмертного Отця Небесного, святого блаженного, Ісусе Христе, прешедші на захід сонця і відівши світ вичірній, тим же ми світ славім…
Мати замовкла. Я як зачарована дивилас на сонце…»

Ганна Демірська. Великдень у Романівці
Видавництво «Верещинські», Київ – 2011

Advertisements
Опубліковано у діти, книжки та читання, історичне. Додати до закладок постійне посилання.

3 Responses to Ганна Демірська. Великдень у Романівці

  1. Юлия Патлань коментує:

    Шановний пане Тарасе! Я є редактором книги “Великдень у Романівці”, про яку тут ідеться. Зараз поруч зі мною сидить пані Олена Демірська – онука Ганни Демірської. Вона Вам дуже – неймовірно просто! – вдячна за Ваш допис. Для неї це несподіваний і дорогий дарунок. Творча група видання (а там майже самі жінки й дівчата) з притаманною нам цікавістю хоче дізнатися про Вас трохи більше. відпишіться мені, коли Ваша ласка! Нам дуже-дуже приємно мати такого уважного і глибокого читача й поціновувача. Отже, озвіться!

  2. Чернігів коментує:

    А де можна придбати цю книгу та скільки вона коштує?

    • Taras Tronka коментує:

      Я особисто її придбав прямо під час презентації, у “світлиці” (це такий наче клуб при Музеї Івана Гончара). Думаю, якщо ви наберете їхній телефон http://honchar.org.ua/zvyazok/ і спитаєте Юлію Патлань, яка тут відписалася вище, вам допоможуть і придбати, і отримати. Здається, я брав її за 50 грн. Обсяг у сторінках невеликий, але книжка зроблема дбайливо, із любовю.

Напишіть, що ви думаєте з цього приводу

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s