Валентин Ткач. Так говорив вуйко Дезьо

Дуже люблю оповідання Валентина Ткача про вуйка Дезьо на “Українській правді. Життя”. У неспішних, лаконічних і разом із тим – атмосферних діалогах раптом окреслюються фрази, які своєю небуденною точністю справляють ефект маленької блискавки у свідомості, що змінюється відчуттям доторку до одночасно – своєї власної сутності – і чогось вищого, неймовірно високого, як небо. Не дивно, що події відбуваються у горах – там дійсно більше неба.

Ці оповідки-притчі не варто читати поспіхом чи вряд, – вони потребують окремого смакування, як гарний напій чи наїдок. Власне, вони і є наїдком – тільки не для тіла, а для душі, серця, і розуму. Його корисно вживати і в добрий час, і – особливо – у часи душевної розгуби.

На хвилину забудьте про навколишню метушню, розслабте закляклі м’язи і дайте трохи спокою своїй душі. А Ткач із вуйком вам допоможуть.

Трохи цитат з моїх улюблених оповідань:

Перевал життя

19.05.2010

<…>

… Гори лікують. Це своєрідний катарсис болю настанов фальшивого світу, з якого ми виходимо оновленими, а точніше, поверненими до своїх витоків, з якими завжди співіснуємо гармонійно, на відміну від проблем повсякденного побуту.

Так і ми за столом, як малі діти, як школярі, що успішно зробили домашнє завдання, хвалилися вуйкові Дезьові тим, що мусили зробити і зробили, аби свято файно сталось.

Нарешті, коли все було перераховано, Богдан зітхнувши зазначив: “Я ще мушу забезпечити гарне висвітлення цього дійства, щоб усі, хто не був на ньому, отримали уяву про цю феєрію”.

Запанувала тиша, вона передбачала, що нарешті Дезийдерій Васильович похвалить нас, скаже добре слово, і ми втішимось, як від гарної оцінки вчителя в школі. Вуйко Дезьо витримав паузу і, звертаючись до Богдана, сказав: “Бодю, в цім житті чоловік мусить лиш померти”.

<…>

http://life.pravda.com.ua/columns/2010/05/19/48868/

Любов, що зупиняє час. На спомин про брата

10.01.2011

<…>

… Розуміючи, що що б я не сказав далі, воно буде пусте, вирішив послухати вуйка. Тому запитав: “Вуйку, чому люди постійно сваряться?”.

Відчувалось, що моє питання збило Дезийдерія Васильовича з думки. Воно виявилось серйознішим від настрою, з якого виникло. Вуйко став зосередженим, але відразу мені відповів: “Люди сваряться від невдач свого життя”.

“Це нічого не пояснює, – наважився я заперечити, – а звідки ж тоді беруться невдачі?”.

По тому, як вуйко Дезьо обернувся, я зрозумів, що на мене чекає цікава бесіда. До того ж, кіт, який мирно дрімав на колінах вуйка, скочив з них і пішов продовжувати спати на полик за грубою.

“Наші невдачі від того, що в минулому ми бачимо не те, що було, а те що хтось запам’ятав. У нашому нині, ми переймаємось не тим, що відбулось, а тим, що довелось пережити. А в майбутньому нас цікавить не те, до чого потрібно прагнути, а те, що ніби має бути”, – розпочав свою розповідь Дезийдерій Васильович.

“І це все складає глум, бо те, що має бути, формується нашим збоченим минулим і нерозпізнаним сьогоденням. Те, що має бути, кожен уявляє собі окремо. Ось звідки сварки й розгардіяш. Людина, яка гнівається, таким злобливим і бачить своє минуле. Це зле минуле вона переосмислює у злий досвід. Злий досвід формує зле дійсне. Не можна читати минуле з чорною свідомістю”.

<…>

http://life.pravda.com.ua/columns/2011/01/10/69810/

Про любов

07.03.2011

<…>

… Я посміхнувся, і вуйко миттєво зреагував на мою посмішку: “Ти не задумувався над тим, що краса людини – це багатство інших? Але, так само і потворність. Якщо людина добра, то і збагачує світ добром: відтак, в такому кращому світі вона і живе. Але, якщо її життя отруєне ненавистю і підозрами, то тим самим обертається до неї і світ. Чим ти збагатиш людей, те вони тобі і віддадуть. А якщо ти заперечиш мені, що світ злий, то я тобі, навзаєм, скажу: “зроби його кращим своєю любов’ю”.

Вуйко зупинився, і мені здалося, що він щось пригадує. Але за хвилю він продовжив: “А коли ж з’являється любов? Тоді, коли до кохання додається довіра: беззастережна і всеохоплююча. Довіра – це основа всього, що є стійким у часі, що – навіки. Ти не звертав уваги на те, в чому особливість стосунків у однокласників?”.

Я ніяково мовчав, але вуйко вів далі: “Вони з роками стають людьми різними і за статками, і за статусом, але їх шкільні роки, коли вони довіряли один одному, як ніколи, тримають їх у купі. Так само і у горах: тут люди довіряють один одному не тільки справу, але й, подекуди, життя. Тому вони тут щирі, відверті, їх дії опираються на справжню основу – довіру”.

<…>

http://life.pravda.com.ua/columns/2011/03/7/74068/

 

Тут, здається, можна побачити усі оповідання Валентина Ткача на «УкрПравді»: http://life.pravda.com.ua/search/?search=%E2%E0%EB%E5%ED%F2%E8%ED%20%F2%EA%E0%F7

І ще я чув, що наче оповідання вже видали книжкою. Хто десь побачить – кажіть, я візьму.

Advertisements
Опубліковано у душа, книжки та читання, рекомендую. Додати до закладок постійне посилання.

One Response to Валентин Ткач. Так говорив вуйко Дезьо

  1. **** коментує:

    1. Придбати книгу у мережі книгарень «Є».
    2. Придбати книгу в Інтернет магазині видавництва «Букрек» (http://bukrek.net/shop/).
    3. Придбати книгу, звернувшись до менеджера видавництва «Букрек» безпосередньо

    (коментар обрізано модератором)

Напишіть, що ви думаєте з цього приводу

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s