Нове українське кіно

“… Мені здається, український кінематограф почне свій прилив, коли відлаштується від усіх сусідів (точніше, від усіх замінників українського кіно) і скаже щось своє. А своє скажуть тільки 40-річні, які вже «відмісячили» все, що можна було віддепресувати, і у наш непростий і в чомусь апокаліптичний час розкажуть світлі і сонячні історії з обширом, з перспективою, із розумінням того, хто ми такі, чому ми 20 років мовчали, і що назбирали для приливу.

Адже насправді у цьому способі розповідати людські історії нам, власне, є що сказати не місячне.

Замружте очі, і подивіться на Одесу, подивіться на Крим, подивіться на усе наше Причорномор’я, подивіться на Донецьк, на Луганськ, на Львів. Відірвіться хоч на хвилину від звичайних місячних новин. І подивіться, як там просто живуть наші люди.

Ви побачите, що там є не лише депресія, не тільки жахіття і чорнуха. Особливо – у царині людських стосунків.

Головне – не допускати в цю тонку царину наших місячних політиків, наших місячних журналістів і наших місячних критиків.

Давайте шукати сонячного героя і сонячні колізії. Вони ж насправді живуть у цій країні всі ці 20 років, просто ми у силу звички втратили здатність їх бачити.”

Дмитро Таран у своєму записі “Український кінематограф перед своїм перевтіленням”

Дмитро Таран, очевидно, як людина, яка безпосередньо перебуває у процесі, чудово передав те, про що останнім часом відчувалося і мені стосовно нашого кіно. Звичайно, це ще навіть не початок, – це лише передчуття можливого початку, але передчуття достатньо сильне – як перші проблиски перед сходом сонця – коли самого світила ще не видно, але ти відчуваєш, що воно, велике і потужне, вже наближається до небокраю.

Аналогічно погоджуюся із думками про місячність і сонячність сучасного і майбутнього кінематографу. Останні більш-менш помітні і більш-менш українські довгі метри – “Щастя моє” Сергія Лозниці та “У суботу” Олександра Міндадзе – це, схоже, відзнімання вже пережитого, але ще недознятого у 90-ті. Ці стрічки, власне, вже були застарілими ще до того, як їх почали знімати.

Країна потребує переосмислення свого недавнього минулого у конструктивний спосіб, і в тому числі того, що у економічно важкі часи люди залишалися людьми, а люди, що залишалися на боці світла або вчиняли сітлі вчинки у сутінковий час – були лише помітнішими, і їх історії та вчинки заслуговують на пам’ять і відтворення – нарівні із стражданнями і втратами того часу. І, власне, саме такі, світлі і сильні своєю простотою історії нам треба взяти у майбутнє, залишивши чорнуху у минулому. Не забувати, не викреслювати з пам’яті, але просто зробити вибір – із чим ми житимемо далі, і на чому будуватимемо майбутнє.

Принагідно згадаємо, що обидві “Золоті пальмові гілки” Канського кінофестивалю, які вибороли українські фільми – “Крос” Марини Вроди цього року та “Подорожні” Ігоря Стрембицького 2005-го – були зняті незалежними 30-річними молодими режисерами за сценаріями таких само молодих авторів за неймовірно малі кошти і практично без жодної державної підтримки. Вони хотіли зняти своє кіно, вони його відчули – і перемогли.

Дивіться українське – найближчим часом на нас чекає багато цікавого.

Advertisements
Опубліковано у культурне, паростки майбутнього, скажу від себе, цитатник. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть, що ви думаєте з цього приводу

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s