Війна очима справжніх переможців

Традиційна радянська пропаганда, як я її запам’ятав з дитинства (і маю дивовижну можливість спостерігати зараз, через 20 років після формального припинення існування СРСР), концентрувалася на сценах масштабних боїв (переважно наступальних), із застосуванням артилерії, авіації, і, звичайно ж танків; викладенні стратегічних переміщень фронтів чи щонайменше – армій (причому детальний виклад подій починався десь зі Сталінграда, а краще – з Курська, наче протягом 1941 року ніхто не воював); звірств «фашистів»; багатомільйонних втрат радянського народу; і, як правило, самогубного героїзму радянських воїнів, які лава за лавою накочуються на добре укріплені позиції німців. Але загалом війна вважалася легкою і веселою: командири командують, генерали планують над мапами, батальйони просять і отримують вогню, у перервах солдати співають у сухих і надійних окопах, і тільки час від часу помирають люди – обов’язково у бою і від ворожої кулі.

Розмах подій та пафос їх викладення захоплював юні (а може й не дуже юні) голови, а ветерани, як зараз мені кажуть старші люди, по війні не любили її згадувати. Очевидно, розуміли, що майже все, що вони знають, йде всупереч офіційній версії подій, у яких вони брали участь. І якось за кадром залишалися такі речі, як існування штрафбатів (перейнятих, до речі, у німців), масове дезертирство у перші місяці війни, самоуправство військових начальників, загальний безлад всередині армій і підрозділів, починаючи з найнеобхіднішого – годування бійців на передовій, задоволення елементарних санітарних потреб (так, мається на увазі просто помитися і змінити одяг), поховання мертвих, або хоча б належна реєстрація їх дня і місця смерті. За кадром якось залишається те, що найбільше воювали і несли найбільші втрати піхотинці, протягом 41-го затримуючи ворога практично одною стрілецькою зброєю – без артпідтримки, без танків, відкриті небу, що повністю належало німецьким бомбардувальникам й штурмовикам. Залишаються за кадром міжетнічні й міжстатеві стосунки у діючій армії, стосунки між рядовими і офіцерами, між передовиками й тиловиками, між командирами й комісарами. І ще багато, багато всього, що складало повсякденне життя тих солдатів, які своїм життям вибороли перемогу. Тих солдатів, яким так і не судилося стати чоловіками, батьками, дідами. Тих, хто повернувся живим і здоровим, і тих, хто повернувся калікою. Тих, хто був у полоні, і тих, хто відмовився вертатись у радянську батьківщину, і тих, хто після полону німецького потрапив у полон радянський.

І це не дивно – адже історію завжди пишуть переможці. А у Другій Світовій не тільки Союзники перемогли Країни Вісі, але й керівництво СРСР перемогло свій народ, завдавши йому нищівної поразки. Радянська версія історії війни була написана генералами й політруками, і саме собі вони приписали перемогу – вищому військовому керівництву і партії, які природно злилися в образі великого і мудрого Верховного Головнокомандувача. А простому воїну вони відвели єдину роль – померти за наказом згори, який би він не був безглуздий, і не просити навіть іменної могилки…

Настав час повернути перемогу тим, хто дійсно цього достойний – солдатам. І дати їм слово.

Солдатські спогади (російською) можна прочитати на сайті «Я помню». Читайте, і ви побачите зовсім іншу війну.

Advertisements
Опубліковано у правді в очі, скажу від себе, історичне | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Напишіть, що ви думаєте з цього приводу

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s