Синдром набутої безпорадності

Болюча безпорадність, пасивність, уразливість близьких людей навіть перед незначними життєвими перешкодами – для мене особиста проблема. Та й хто з нас ніколи не відчував себе безпорадним? Тим корисніше було нарешті дізнатися, який механізм виникнення цього в людині і що робити для того, щоби позбутися цієї саморуйнівної і небезпечної риси. Усі мислячі люди повинні пам’ятати: безпорадність не є вроджена, вона набувається. І як будь-якого набутого рефлексу, його можна позбутися.

(Звичайно, традиційні релігійно-філософські системи давно це знали. Добре по-справжньому віруючим християнам – вони ніколи не стануть безпорадними і не опустять руки, бо в них є слово Бога).

А нам, слабо і непостійно віруючим розумникам, доводиться доходити до всього головою і не зовсім моральними експериментами на собі і ближніх своїх. То давайте хоча би вчитися на цьому досвіді.

(під текстом ще два цікавих посилання по темі)

Набута безпорадність

(узято з блогу hristobal_hunta, переклад українською – мій)

Мартін Селігман в 1964 році, будучи молодим випускником університету, зумів зробити спостереження, яке заклало основу однієї з найбільш відомих психологічних теорій, які дають пояснення невпевненості у собі та безпорадності. Ідея експерименту полягала в тому, щоби сформувати у собак умовний рефлекс страху на звук високого тону. Для цього їх, слідом за гучним звуком, піддавали несильним, але відчутним ударам електричного струму. Передбачалося, що через деякий час собаки будуть реагувати на звук так само, як вони до початку експерименту реагували на електрошок – будуть вискакувати з ящика і тікати. Але собаки цього не робили! Вони не здійснювали елементарних дій, на які здатна буквально будь-яка собака! Замість того, щоб вистрибнути з ящика, собаки лягали на підлогу і скиглили, не здійснюючи жодних спроб уникнути неприємностей! Селігман припустив, що причина може полягати в тому, що в ході самого експерименту собаки не мали фізичної можливості уникнути електрошоку – і звикли до його неминучості. Собаки навчилися безпорадності.

Селігман вирішив використовувати павловську схему для того, щоб експериментально вивчити природу безпорадності, зрозуміти причини її виникнення, і таким чином знайти шляхи її подолання. Разом з іншим молодим аспірантом – Стівеном Майєром – він розробив схему експерименту, названого їм тріадним, що припускав участь трьох груп тварин. Ось як сам Селігман описує схему цього експерименту: «… Першій групі надавалася можливість уникнути больового впливу. Натиснувши на панель носом, собака цієї групи міг відключити живлення системи, що викликає шок. Таким чином, він був у змозі контролювати ситуацію, його реакція мала значення. Шоковий пристрій другої групи було “зав’язано” на систему першої групи. Ці собаки отримували той самий шок, що й собаки першої групи, але їх власна реакція не впливала на результат. Болючий вплив на собаку другої групи припинявся тільки тоді, коли на панель-вимикач натискала “зав’язана” з нею собака першої групи. Третя група шоку взагалі не отримувала». Таким чином, дві групи собак піддавалися дії електрошоку рівної інтенсивності в рівній мірі, і абсолютно однаковий час. Єдина відмінність полягала у тому, що одні з них могли легко припинити неприємну дію, інші ж мали можливість переконатися в безрезультативності своїх спроб якось впливати на неприємності. З третьою групою собак нічого не робили. Це була контрольна група.

Після такого роду «тренування» всі три групи собак були поміщені в ящик з перегородкою, через яку будь-яка з них могла легко перестрибнути, і таким чином позбутися електрошоку. Саме так і робили собаки з групи, що мала можливість контролювати шок. Легко перестрибували бар’єр собаки контрольної групи. Собаки ж з досвідом неконтрольованості неприємностей жалібно скиглили, металися по ящику, потім лягали на підлогу і, поскиглюючи, переносили удари струмом все більшої і більшої сили.

З цього Селігман і його товариш зробили висновок, що безпорадність викликають не самі по собі неприємні події, а досвід неконтрольованості цих подій. Жива істота стає безпорадною, якщо вона звикає до того, що від її активних дій нічого не залежить, що неприємності відбуваються самі по собі і на їх виникнення впливати ніяк не можна. Безпорадність впливає на дуже багато особливостей життя людини: на те, як вона сприймає світ, на те, які цілі перед собою ставить і яким чином прагне до їх здійснення, на ставлення до свого здоров’я і т.д. У кінцевому рахунку від ступеня безпорадності залежить не тільки успіх у житті, але і здоров’я … Цей абсолютно несподіваний факт змусив дослідників замислитися над тим, що з себе представляє альтернатива безпорадності? Що, яка якість робить людей більш стійкими до несприятливих подій? Пізніше Селігман назве цю якість оптимізмом.

Психологічні дослідження «навченої безпорадності» проводилися і серед людей.

Для прикладу – два експерименти. В одному три групи учасників вирішують завдання (дослід був представлений членам груп як вивчення їхніх здібностей, і всі намагалися знайти найкраще і швидке рішення). У двох групах час від часу включається неприємний гучний звук. Учасникам говорять, що вони можуть спробувати самі його вимкнути (нібито це «барахлять» якісь прилади). У першій групі звук можна вимкнути, натиснувши чотири рази поспіль на один з вимикачів, і незабаром всі цьому навчаються. У другій групі пошуки не приводять до успіху – звук не пропадає. У третій групі звук взагалі не вимикався. Через якийсь час експеримент повторюється, з тією різницею, що у всіх трьох групах шум можна припинити, натиснувши потрібний вимикач. Однак у той час, як члени першої і третьої груп легко знаходять необхідне рішення, ті, хто входить у другу групу, навіть не намагаються його знайти. Адже в попередньому експерименті вони засвоїли, що звук не вдається вимкнути – вони «навчилися безпорадності»!

Інший експеримент: знову вирішення завдань, знову три групи. Перша серія: одній групі дають завдання, які вирішуються у 100% випадків, другій – завдання, з яких насправді вирішується тільки половина, у третій усі завдання не вирішується. Далі, в другій серії усім трьом групам дають завдання, що не мають рішення, а в третій серії усі отримують завдання, які мають рішення. Виявляється, що в третій серії найкраще справляються із завданнями учасники другої групи, ті, у кого в першій серії половина завдань не мала рішення. Чому? За аналогією з першим експериментом читач зрозумів причину найгірших показників у третій групі – її учасники «навчалися безпорадності». Але чому перша група вирішує завдання гірше, ніж друга? Виявляється, неуспіх у другій серії по контрасту з повним успіхом у першій призвів і їх до формування «безпорадності». А для другої групи, яка в першій серії засвоїла, що частина завдань вирішується, а частина ні, неуспіх рішення в другій серії відповідей виявився не таким демобілізуючим. Тут ми бачимо наче модель двох різних типів сприйняття важкої життєвої ситуації: один відразу опускає руки від того, що вперше стикається з труднощами, інший знічується від того, що йому «завжди не щастить», він «так і знав, що все буде погано» …

Ці експерименти підказують нам (а життям це підтверджується): розпещена дитина, яка не знала і не долала труднощів, може згодом виявитися так само безпорадною у важкій, стресогенній ситуації, як і дитина занедбана, яка звикла, що у неї «завжди все погано». Але «лікуються» вони по-різному. Першому, цілком можливо, виявиться достатньо пережити скільки-то невдач (звичайно, переборних), для другого треба створити успіхи, зняти відчуття безпорадності, навчити долати труднощі. У тому й іншому випадку важливо дати відчути, що за невдачею може прийти успіх, що будь-яка невдача не зумовлює, не знижує шансів на подальшу удачу – треба лише шукати шляхи подолання перешкод. Потрібно виховати імунітет до «безпорадності» – завзятість, оптимізм, надію. Такі – на жаль, нерідкі! – батьківські сентенції, як «з тебе нічого не вийде», «ось, вічно у тебе які-небудь неприємності», не допоможуть подолати ані наявні, ані майбутні труднощі, а лише збільшать зону стресів, понизять стійкість до них.

П.С. Стаття про набуту безпорадність як управлінській феномен: “Діагноз – вивчена безпорадність”

П.П.С. Правила профілактики розвитку набутої безпорадності від Володимира Ромека

Advertisements
Опубліковано у душа, діти, жити і перемагати. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть, що ви думаєте з цього приводу

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s