Щодо молодих радикалів на Марші

І знову про Марш захисників Києва.

Один з активістів на блозі ЗСК пожалкував з приводу поведінки групи молодих націоналістів (їх називають “свободівцями”, в чому я особисто не впевнений), які засмутили одну з шанованих активісток своїми гаслами та неввічливою поведінкою.

Жіночку, звичайно, шкода, але я би аж так не хвилювався. Я йшов з тими хлопцями й дівчатами по Хрещатику. «Слава Україні – героям слава!» також пролунало під час переходу під Майданом. Нічого більш радикального (чи тим більше націоналістичного) вони не кричали, і навіть це гасло не сильно підтримувалося колоною, в той час як ця група добросовісно підтримувала усі (!) кричалки маршу своїми молодими і потужними горлянками. Так би мовити, саморегуляція в дії. Думаю, у разі спроб кричати щось, спрямоване на розпалення ворожнечі, навколишні люди з колони знайшли б спосіб це припинити. Зрештою, чомусь ніхто не заперечує проти гасла «Бунтуй – Київ рятуй», хоча це за бажання можна витлумачити як заклик до масових некерованих безладів, які зазвичай супроводжуються пошкодженням майна, а то й насильством.

Висновок перший: від участі цієї молоді маршу було більше користі, ніж шкоди.

Я розумію, що в декого зі старшого покоління навіть від такого, на мій погляд, просто патріотичного гасла можуть виникнути неприємні асоціації, але давайте не будемо рабами стереотипів, і давайте дивитися ширше. Наприклад, гасло можна переробити як «Слава Києву – героям слава!». Ви вже відчуваєте? Київська молодь, яка пішла боронити Київ проти переважаючого супротивника під Крутами у 1918-му – герої. Не забуваємо, що найбільше знищила старий Київ саме радянська влада, на совісті якої не лише зруйновані церкви та унікальні споруди, але й Куренівська трагедія 1961-го року. Бійці Червоної армії та кияни – народні ополченці, які захищали Київ у 41-му від німців – герої. Українські національні діячі, розстріляні німцями у Києві в Бабиному Яру у 42-му – теж герої. Звичайні кияни, які, ризикуючи життям, переховували наших, київських євреїв під час німецької окупації – герої. Сучасні борці із забудовою, які нерідко жертвують своїм здоров’ям, часом, кар’єрою – теж герої. Незалежно від політичних уподобань, вони усі боролися і борються за одне і те ж – за право жити на своїй землі на свій розсуд.

Висновок другий: треба дивитися ширше, і зосереджувати увагу не на тому, що нас роз’єднує, а на тому, що об’єднує.

І, нарешті – сучасна молодь – це діти 90-х – початку 2000-х. У них не було організованого дозвілля, ніякої піонерії чи будинків піонерів, дитячих таборів тощо. Ніякого комсомолу, ніякої організованої діяльності на благо суспільства – збору макулатури, суботників по впорядкуванню довкілля, допомоги літнім людям, організованих демонстрацій тощо. Школа їх не виховувала, бо на той час вже сама деградувала. Батьки займалися боротьбою за виживання. З чого могли навчитися діти? З вулиці – з ідеалами кримінального світу, блатняком («шансоном»), і захоплення «Бригадою» – і все. Усякі неформальські субкультури не рахуються – більшість з них є засобом втечі від реальності і не формують лідерів чи громадських активістів, чи просто активних громадян, допомога яких зараз так потрібна захисникам Києва. Єдиною моральною альтернативою бандитським ідеалам і моралі була ідеологія і практика націоналістична, особливо на Західній Україні. Так, ідеологія зразка і методів ХІХ – першої половини ХХ століття, але це було найкраще, що могло бути.

Так що участь у живих громадських рухах є якоюсь мірою ще й способом громадянської освіти усіх «радикалів» і «маргиналів» – вони можуть побачити, що у світі є щось інше, за що варто боротися, окрім панування своєї нації (у якій є і герої, і покидьки), і що є інші ідеали, яким люди присвячують своє життя – такі, як верховенство права (в даному випадку – забудова за законом), наявність здорового чистого довкілля навколо власного будинку, здорового середовища для дітей, свобода культурного розвитку кожного городянина (збереження та розвиток музеїв, культурних установ та пам’яток культури).

Отже, висновок третій: старшому поколінню треба не ображатися на молодь, а навпаки – працювати з нею, боротися за неї, і своїм прикладом показувати, заради чого варто жити на цьому світі.

П.С.

«Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; проте знала на що іде, тікати не збиралася. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…»

Стаття про Олену Телігу у Вікіпедії

Advertisements
Опубліковано у Київ, паростки майбутнього, правді в очі, пряма дія, самоорганізація / спільна дія. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть, що ви думаєте з цього приводу

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s